В інших великих державах Заходу – Англії, Франції, Північній Америці – стан менше-більше такий самий, а тому капіталістична верхівка Заходу для зміцнення свого панування хоче об’єднатися в формі «Світової Республіки», або «Республіки Землі», веде облудну агітацію в масах за знесення митних кордонів, ліквідацію постійного війська (армій), воєн, знаючи, що ці гасла принадні для широких мас. Мертенс мріє про «корону Землі», тобто про пост президента Світового Уряду, що його має вилонити Світовий Конгрес у Парижі. Але йому треба скріпити свою позицію ще авторитетом традиції і роду, авторитетом спадкової монархічної влади. Для цього він хоче одружитися з принцесою Елізою, нащадком колишніх німецьких королів. Цим самим він розбив би опозицію проти себе з боку родової німецької аристократії і мав би проти себе лише крайню ліву опозицію, репрезентовану терористичною організацією «Інарак» («Інтернаціональний авангард революційної акції»).

Відданим і вельми спритним помічником Мертенса в цих його планах є граф Адольф Елленберґ, начальник особистої охорони Мертенса, практично (хоч неофіційно) міністр внутрішніх справ усієї Німеччини.

Родова німецька аристократія має свою монархічну законспіровану організацію, що формально очолена князем Шванебахом, але справжнім промотором її є власне та принцеса Еліза, що про неї, як про дружину, мріє Мертенс. Спочатку аристократи планують фізично зліквідувати Мертенса, щоб відновити монархію. Але потім ухоплюються за план Адольфа Елленберґа (цей вірний слуга Мертенса водночас працює і для монархістів): здобути Мертенса для аристократів шляхом одруження його з Елізою. Адже цей шлях і реальніший, і відкриває Німеччині перспективу світового панування. Еліза врешті погоджується на одруження з Мертенсом (хоч Мертенс сам по собі їй осоружний), але ставить такі умови: Мертенс мусить стати на чолі «Республіки Землі», а по-друге – розшукати «коронку Зіґфріда» – спадковий знак-символ влади німецьких королів, яку в неї хтось украв.

На Світовому Конгресі в Парижі Мертенс найменований як перший кандидат на Голову Світового Уряду (остаточне обрання затримується через опозицію азійсько-африканських держав). Але коронку Зіґфріда, незважаючи на всі зусилля, знайти не вдається. Тому одруження відкладається – не виконано другої умови, поставленої Елізою.

Тим часом шалену діяльність розвиває «Інарак». Він має своїх агентів не тільки в державному апараті, зокрема в поліції, але і в найближчому оточенні Мертенса та Елізи, і планує вбити Мертенса саме в домі старого графа Елленберґа (батька Адольфа), де живе й Еліза; вбивство має статися під час візиту Мертенса до Елізи.

Але в домі графа Елленберґа живе, як управитель дому, Ганс Штор з дружиною і їхній син Руді – науковець, який у графській оранжереї роками провадить якісь наукові експерименти. (Пізніше виявляється, що він працює над конструюванням «Сонячної машини»). Другий син Штора, молодший брат Руді, на ім’я Макс – видатний інаракіст, член Центрального Бюра Інараку Німеччини.

Оскільки бомбовий замах на Мертенса в домі Елізи знищив би всіх мешканців, отже старе подружжя Шторів, то Макс, всупереч присязі Інараку, попереджає телефонічно Елізу, щоб вона не приймала в себе Мертенса.

Але перед цим трапляються важливі події в лабораторії Руді: він нарешті добився потрібного ефекту – «сонячного хліба» з трави. З великої радости він демонструє свій винахід перед усіма пожильцями дому Елленберґа: старим графом і графинею, своїми батьками, принцесою Елізою і Адольфом Елленберґом. Цей же негайно повідомив про винахід «сонячного хліба» свого шефа – Мертенса. Останній зорієнтувався, який соціальний переворот несе такий винахід, і розпорядився знищити апарат, а винахідника ізолювати від суспільства, посадивши в дім для божевільних. Проте головне в апараті – скло з геліоніту, а його запаси Руді передбачливо сховав і листом доручив Максові ці запаси забрати. Через кілька днів Інарак викрав Руді з дому божевільних, Макс привіз на конспіративну квартиру запаси геліоніту – і продукція «сонячних машин» пішла повною парою. Наслідки поширення «сонячного хліба» були надзвичайні: розколовся Інарак (бо частина його вважала терор вже непотрібним), розкололась Управа Об’єднання Банку (на ґрунті незгоди – як саме боротися з поширенням «сонячних машин»). Кінець-кінцем Мертенс упланував продукувати фальшиві апарати, які давали отруєний «сонячний хліб». Від цього поширилась у суспільстві велика паніка, інаракісти знову вдаються до терору, а уряд з допомогою провокатора Рінкеля (бувшого члена Центрального Бюра Інараку) заарештовує більшість провідного активу інаракістів.

Це однак не спиняє поширення «сонячної машини» щораз далі в масах люду столиці (Берліну). «Сонцеїсти» (тобто прихильники «сонячної машини») мають вже свій прапор (золотисто-зеленої барви) і утворили Комітет, який постановляє оголосити генеральний страйк під гаслом «Свобода сонячній машині»; це ж гасло, як вимога, звучить в устах численних делегатів від робітничих організацій, професійних спілок, різних клубів та товариств, що нескінченним потоком пливуть до уряду і парламенту. Управа «Об’єднаного Банку» і взагалі противники сонячної машини тим часом докладають усіх зусиль, щоб спонукати Лондон і Париж до оповіщення війни Союзові азійсько-африканських держав, сподіваючись патріотичним піднесенням і дисципліною воєнного стану скасувати сонцеїстів і врятувати існуючий державний лад.

Це їм вдається: Лондон повідомляє, що оголосив війну Сходові. Німецький рейхстаг (парламент) збирається й собі винести таку ухвалу. Але величезний натовп, що зібрався перед будинком рейхстагу, ентузіастично вітає Руді, який прибув, щоб особисто дати членам рейхстагу вияснення про свій винахід. Рейхстаг спочатку поділений: ліва частина вітає автора-винахідника, права – проти нього. Але слово Рудольфові доводиться дати, і рейхстаг приймає ухвалу: за сонячну машину, але разом з цим і за війну проти Сходу (бо тільки таким способом удається помирити праву і ліву сторону рейхстагу).

По виході із рейхстагу тріумф Руді на вулиці ще збільшується: «Урра! Слава Рудольфові Шторові! Все на жертву сонячній машині! Все!» – лунає невгамовний крик юрби.

До Рудиного авта летять з усіх боків гроші, гаманці; юрба розпалюється власними криками, скидає з себе перстені, сережки, всякі дорогоцінні прикраси й кидає в авто.

Що ж на це Мертенс?

«А в кабінеті Мертенса відбувається засідання Управи Об’єднаного Банку. Вікна позачинювані, штори позапинані, холодники провівають і холодять повітря, але обличчя червоні, пітні, гарячі не сонячним палом. Немає ні поважности, ні врочистости, навіть порядку немає в цьому зібранні піднятих, стурбованих, пригнічених, розлючених людей. Мертенс, набігаючи сідластим чолом на рейхсканцлера, гнівно трясе великим червоним кулаком. «Йолопи! Дурні! Як сміли допустити цього божевільного Штора?! З якої речі? Що? Ситуація? Загроза вибуху? Кого? Як? Хіба в уряду сили нема? Хто, маючи в руках силу, робить такі уступки? Хто? Ідіоти тільки! Прийняти компроміс! Свободу сонячній машині! Це значить дати розбити себе вщент... Поліція на вулицях обнімається з юрбою. Поліцаїв засувають головами в апарати – і вони крутять сонячний хліб, а юрба круг них танцює танець дикунів...»

У листі до Руді брат його Макс, бувший член Центрального Бюра Інараку, а тепер видатний член Каесему («Комітету Сонячної Машини») пише:

«...Руді, відбувається величезний, грандіозний, ніколи нечуваний в історії людства процес... Без крови, без боїв, без барикад, шибениць, гільйотин, без великих струсів, переворотів, без помпи й декламацій сходить із сцени історії цілий соціальний лад... Уряд притих. Парламент розпущено. Апарати їхні на їхніх очах розвалюються, розсипаються, дірявіють... Із дня на день канцелярії, бюра, міністерства, всякі урядові і навіть громадські установи рідшають, стають бідні на персонал. Усякий, що дістає сонячне скло, зараз же, натурально, кидає службу й роботу. Для чого тепер їм служити? З якої речі?

Отже більше ніж сто тисяч людей щодня увільняються від своїх дотеперішніх «обов’язків». Більш ніж сто тисяч довічних каторжан щодня виходять на волю. Руді!.. Вони сотнями тисяч вилазять за місто з своїми сонячними машинами, з дітьми, батьками, вони напівголі отарами лежать на траві, в лісі, в холодку скрізь... Руді, ти вбив страшного диявола: працю-конечність, працю-обов’язок. Тільки сонячна машина показує, що праця-каторга є прокляттям людини...»

По змертвілих, спорожнілих покоях свого палацу ходить Фрідріх Мертенс у важких думах. Він, очевидна річ, не піддався спокусі сонячної машини; він аналізує створений стан і силкується передбачити дальший хід подій.

«Що особливо страшне в усій цій блискавичній катастрофі – це знищення дії руху, діяльности. Не втрата сили, влади, багатства, слави, все це – порох, дим. А втрата активности. Вся Німеччина, вся Европа ще рухається за інерцією, старим рухом, як колесо машини, в якого вже втято паси від джерела енергії.

Дурні, жалюгідні фантазери із своїми планами! (Це Мертенс скеровує на адресу «сонцеїстів» – А. Ю.). Вони обтяли рушійний ремінь, гадають, що той галас і гуркіт, який іде від порожніх «вільних» махових коліс, є дійсний рух. Вони вбили найцінніше в людях – активність. Сонячна машина вбила мікроб інтересу. Але де нема мікробів інтересу, боротьби, там нема ніякого життя, і всякі плани є тільки інерція теоретичних функцій мозків».

Справді, вся суспільна й державна машина розладналась: маючи легку можливість харчуватися «сонячним хлібом», ніхто не бачить потреби виконувати як слід своїх звичних функцій праці. Внаслідок цього телефони майже не чинні, трамваї і інші засоби транспортації – також, службові бюра порожні; більшість людности гуляє в парках, садах, на лоні природи і тут же збирає траву і «пече» з неї «сонячний хліб». У магазини заходять, беруть одяг, різні речі і сміються з продавців та власників, коли ті вимагають за взяті речі заплатити. Навіщо? Кому тепер потрібні гроші?!

Ще більш невідрадну картину застає в Берліні винахідник Руді, коли він по кількамісячнім перебуванні в горах на провінції (де він керував виготовленням дальших запасів геліоніту) повертається в столицю. Цілковита ліквідація всіх здобутків цивілізації: ні електрики, ні водопроводу й каналізації, ні торговельного, ні індустріального життя – все стоїть без руху.

Тим часом у колах родовитої аристократії пожвавлений рух: приїхав здалека принц Ґеорґ, кузен принцеси Елізи, людина рішучої, вольової вдачі, і разом з деякими недобитками урядових діячів та генералів – також аристократів – заходився творити організацію «Друзі Ладу», щоб терором примусити «сонцеїстів» узятися за працю: кожному повернутися до старого заняття, а сонячну машину геть знищити. Принц Ґеорґ сподівається успіху – адже «сонцеїсти» – ця безжурна, розледащіла маса, нездатні до жодного активного спротиву. Але Мертенс у русі «Друзів Ладу» участи не бере – він вже іншої думки.

Одного дня Берлін стрясає гук гармат, по вулицях їздять кінні сурмачі і проголошують: «Всім збиратися на майданах міста!» А на майданах вже висять величезні таблиці з відозвами до людности: завтра рано всім дорослим громадянам прибути до будинку рейхстагу для реєстрації до праці. Насамперед закликається залізничників, машиністів, інженерів і техніків. Відозва попереджає, що в разі людність не прибуде для реєстрації і взагалі ухилятиметься від праці, то батальйони «Друзів Ладу» обійдуть усі квартали міста і розстрілюватимуть усіх, виключаючи хворих, дітей до 15 років і старих після 50-ох років.

Другого дня біля рейхстагу з’явилося ледве дві тисячі людей, але реєстрація їх показала, що це – професори, банкіри, генерали, фабриканти та різного роду митці, усе люди до технічної та фізичної роботи незвиклі й нездатні.

Вночі декілька кварталів, дальших від рейхстагу, було висаджено в повітря з наказу Найвищої Ради «Друзів Ладу». Мета – застрашити робітничу людність і таким способом примусити їх реєструватися до праці.

Проте людність ще звечора, захопивши по апарату сонячної машини кожен, масово втекла з Берліну, а решта поховалася в підвалах, уникаючи реєстрації.

Тоді принц Ґеорґ відлітає в Азію, щоб намовити Союз Східних Держав окупувати Німеччину, бо іншого рятунку від загибелі людства і культури «Друзі Ладу» не бачать.

Через півроку принцеса дістала від Ґеорґа лист, в якому він повідомляв, що Союз Східних Держав дав себе намовити на окупацію Европи і вирушить, як змобілізує потрібну військову силу. Та Еліза цьому не радіє: річ у тому, що вона давно хвора на потайну, скривану від усіх, любов до Руді, як і він не може вгамувати свого, також глибоко захованого від усіх, любовного потягу до Елізи.

Настала весна, і сонцеїсти відчувають потребу активности, діяльного руху, праці. Ініціативу до праці найдужче виявляють мешканці комуни, де живе чимало бувших інаракістів, серед них Штор – чудовий агітатор. Ряди охочих до праці сонцеїстів бурхливо, швидко зростають. По кількох днях організовано десять поїздів, які доставили в місто вугілля і нафту. Берлін почав оживати.

Але Союз Держав Сходу і Півдня (Азії та Африки) нарешті зважився виступити збройно проти сонцеїстів Европи та Америки. Не так для порятунку европейсько-американської старої цивілізації, як у власному інтересі, бо «сонячна пошесть» стала ширитися і у них. Німеччину окупувала азійсько-африканська армія під проводом японського генерала Сукурамі. З нею повернувся до Берліну і принц Ґеорґ, який наполягає, як воєнний дорадник окупаційного штабу, на немилосердному винищенні всього проводу німецьких сонцеїстів – Ради «Вільної Спілки Творчої Праці», очоленої Руді Штором. Не знаючи про глибоку любов принцеси Елізи до Руді, принц Ґеорґ і далі вважає її своєю нареченою й раз-у-раз інформує її про плановані окупантами проекти та заходи нищення сонцеїстів. Еліза ж повідомляє про них Руді, який негайно організує протизаходи. Найдійовішим протизаходом виявляється братання сонцеїстів з вояками окупаційної армії, в якому найголовнішу роль відіграють сонцеїстки – жінки і дівчата, масово «романсуючи» з окупаційними солдатами й офіцерами.

Внаслідок такої «любовної тактики» сонцеїстів, окупаційне військо почало дуже швидко розкладатися, ставати сонцеїстами і повернуло свою зброю проти власного штабу, розташованого в колишньому палаці Мертенса (сам Мертенс пристав до сонцеїстів). Під час переможного штурму окупаційного штабу вояками-сонцеїстами в повітрі появилася ескадрилья повітряних сил, яка величезними плакатами в повітрі проголосила:

«Сонцеїсти! Вітаємо з перемогою! Вороги сонячної машини в Німеччині знищені. Армія з нами й вами! У французькій експедиційній армії повстання. Перемога сонячної машини на всій планеті!...»

І аж тепер принцеса Еліза одверто прилучається до сонцеїстів і поєднується з Рудольфом. На протязі довгого часу вони мріють одне про одного, але, належачи до різних соціальних світів, не могли піти за голосом своїх сердець.

***

Повість цікава ідейним задумом (звільнити людство від примусу праці, заступивши примус вільною охотою до праці як вияв власних сил), цікава й сюжетом (хоч надто розгалуженим до тої міри, що деякі сюжетні лінії здаються зайвими), цікава багатою мовою – багато слів цілком свіжих у нашій літературі, є низка справжніх неологізмів. Для ілюстрації наведемо бодай десяток. «Замоток» (від замотувати), «коліносхилений», «тягітно-тоскно», «чекально», «сласність» (і «сласний»), «пропад» (від пропасти, загубитися), «уступливо», «насила» (насильство), «сокируватий ніс», «палахкий» (від палахкотіти), «прожогливість», «уникливі очі», «богозневажник», «невміло-неуважний», «оповзини» (землі або снігу з гори).

В тексті повісти дуже багато яскравих порівнянь і метафор, наприклад: «В банькуватих свіжих очах павутиниться задума». «За муром, як спіймане порося, пронизувато й злякано верещить автомобіль». «В сиво-рудих круглих вусах залягає, як осінній туман у старій пожовклій тирсі, вогка сумна посмішка». «З пащі густим павутинням звисає слина через чорний бордюр губи». «Зачучвірений, набитий гудінням бджіл сад». «В парку стоять густі завіси весняного дихання, які треба, як воду, проривати грудьми, ідучи». «Високо вгорі стоїть тоскне лице місяця, і широка блакитно-сталева смуга лежить на морі аж до обрію». «А в душі скоками, вибриками гасає радість, як юрба школярів, у яких захворів на сьогодні учитель». «Звідти через хвилину вибігає кругленький, чорненький, як кузочка, добродій, підкочується до принцеси і, силкуючись зігнути своє туге кругле тіло, віддає себе до розпорядку її світлости». «Сивий присмерк, як зігнутий пристаркуватий чоловік, цілий день тоскно блукає по лабораторії». «А сонце сипле відозвами, і від нього до примружених вій тягнуться кошлаті віники променів». «Торішнє жовте задубіле листя на дубках сухо, паперово й весело шелестить». «З землі куряться у прозору блакить пахощі засоромлено-білих черешень, ніжно-рожевих яблунь, молодих кущів із дитячими щічками листочків»...

У повісті чимало уступів, присвячених життєдайному сонцеві, яке автор раз-у-раз називає «Велика Мати», що дає людям радість. Цю велику, незмірну радість і вдячність «Великій Матері» відчуває Рудольф Штор особливо тоді, коли осягнув спосіб «випікання сонячного хліба». Ось він іде на поле, щоб чути себе ближчим до природи.

«За віллами поле й ліс. Жита мудро шелестять сивими колючими вусами, женуть золотисті хвилі з краю до краю, безупинно схиляючись перед сонцем, любовно й побожно приймаючи його пекучу животворну ласку...

Доктор Рудольф лягає на траву на саме сонце й заплющує очі. Дзвенять мухи, дзвенить сум і ніжність, грає невтримна, буйним фонтаном, іскриста радість, цілує пекуче благосно Велика Мати».

А ось другий, насичений сонцем високомистецький образ природи:

«А клен собі мрійно перебирає погризеним листям, граючим сонячними плямами по алеї. За спиною в пухнатих фіолетових кущах бузку ляскотить батогом і ніжно ухкає соловейко – рідкий гість Німеччини. Діловито, заклопотано гудуть бджоли; комахи дрібнесеньким чорним намистом, як караван у пустелі, тягнуться через доріжку в гущавину трави».

З образами Природи-Матері контрастує образ берлінської Біржі і гарячкової хапанини людей, охоплених страхом за свої гроші:

«Хе! Ось воно, серце Німеччини. Величезна, темно-сіра буддійська пагода, шаршава, важка, як велетенська черепаха, що міцно вперлася на лапи й роззявила пащу – двері. Круг неї, як стривожені комахи, шамотяться авта, приїжджають, від’їжджають, трусяться, пихкають, нетерпеливляться. Люди пачками вистрибують із них і прожогом несуться в роззявлену пащу черепахи. Другі вилітають із неї, махають руками, капелюхами, стрибають в екіпажі, вибиваються з юрби й женуть кудись стрімголов...»

У повісті раз-у-раз натрапляємо на яскраві, колоритні образи-портрети людських персонажів.

Ось Вінтер, особистий секретар Фрідріха Мертенса:

«...високий, тонкий, з підібраним животом і довгою фізіономією хорта, безшумно й легко то входить, то виходить із дверей кабінету... Це надзвичайно чулий, удосконалений апарат, що зазначує в собі найменшу різницю в еманації істот у фотелях. Він, як черв’як, здається, має здатність то робитись іще довшим і тоншим од поштивости, то зіщулюватись, утягати самого себе в себе, ставати товстішим і меншим од погорди».

А ось член бюра Інараку доктор Тіль, детективний геній (він керує розвідкою в Інаракові і, разом з цим, має репутацію найкращого детектива в урядовій поліції, де зовсім не підозрівають його приналежности до революційного Інараку):

«...високий, тонкий, із сокируватим носом і гарними, ніжними очима... вклоняється і посміхається такою ніжною і уважною посмішкою, наче він уже давно й гаряче любить графа Елленберґа і йому зразу можна довірити найінтимнішу справу. Слухаючи його Світлість, він схиляє гладеньку зачіску, з блискучим проділом посередині голови, то на одне плече, то на друге й пильно, серйозно хитає нею».

Ось постать Наделя, батька трьох синів і доні – всі інаракісти (сам він – ні):

«...підбирає три крихти хліба, кладе на тарілку, бере газету і йде собі до другого вікна, йде дрібними, строгими кроками, такий собі сам увесь строгенький, чистенький, із гострою жовто-сивою борідкою; щічки рум’яненькі з фіолетовими жилочками, як на осіннім червонуватім листі, сиве волосся довгеньким їжачком підстрижене».

Щодо головних персонажів твору: Рудольфа Штора, принцеси Елізи, Фрідріха Мертенса, то В. Винниченко практикує для їх характеристики дуже цікавий засіб: він їх змальовує не тільки безпосередньо від себе як автор, але й через враження, яке вони справляють на інших чільних персонажів. Ось Руді в сприйманні старого графа Елленберґа:

«...як усі люди, що мріють їздити на возі слави, наш Рудольф людина дуже амбітна, як усі анахорети, мовчазна й соромлива. Як усі вчені, добра й саможертовна... в розмірах людськости й жорстока до найближчих людей. А загалом, надзвичайно рідкий екземпляр людини, що здатна на героїзм…»

А ось той же Руді очима (тобто в сприйманні) Елізи:

«...трошки здивована: анахорет – рослий, плечистий, широкогрудий, лобатий здоровило... От тільки очі та уста... якісь непевні. Не очі, а гола перед вами людина, одверто-гола й без крихітки сорому. Аж ніяково дивитись у ці очі – одверті, прозорі, розчинені й виставлені наперед лиця, як два вікна».

Сам граф Елленберґ, також принцеса Еліза належать до вельми змістовних і ваговитих персонажів «Сонячної машини»: зійшлись-бо двоє видатних аристократів, представників відмерлого вже світу. Лише старий граф це повністю усвідомив, а молода ще принцеса не хоче з цим примиритися, ще повна завзяття до боротьби за втрачений блиск і славу монархічної Німеччини. Елленберґ в успіх такої боротьби зовсім не вірить і, дивлячись на Елізу, думає:

«Який благословенний, чарівний дар життя – молодість! Як вона чудодійно перетворює речі! Молодість не вірить у поразку, у знесилля, у смерть, бо вона сама – щоденна, постійна, тріумфуюча всередині самої себе перемога. Молодість не знає ощадности, бо вона багата, як багатій, якому нема куди дівати свого багатства. Вона – любовна і самовіддана, як переповнена молоком мати до своєї дитини…»

Це вже загальні розумування, актуальні для всіх часів і суспільств. І їх чимало в повісті; одні з них подані як думки того чи іншого персонажа, інші не приписані нікому зокрема, подані ніби від самого автора. Але як перші, так і другі тісно пов’язані з розгортуваним сюжетом і не звучать як нарочите, «голе» метикування автора.

Ось, наприклад, уступ про такий дар людини, як надія:

«Чудодійна, страшна річ – надія. То вона, а не страх, не покірність веде засуджених на смерть, на ешафот; то вона найгордіших, найодважніших утримує від бажання кинутись на катів і в нерівній, безнадійній, але почесній боротьбі знайти смерть. Опортуністична, поблажлива, гнучка, улеслива, вона згодна на всяке пониження, на всяку ганьбу, аби відтягти останню хвилину на міліметр далі.

І вона ж оживлює мертвяків, ставить на ноги калік, робить видющими незрячих; висхлих, безживних, інертних сповнює соками й енергією».

А ось апологія родини як єдиної остої, єдиної тривкої вартости в житті людства всіх віків: «...все – скороминуще, все – мінливе: і влада, і слава, і багатство, і самі покоління. Єдине, що людина має незмінного, вічного, святого, це – родина. Родина – це цемент людей, це єдине щастя, на яке може людина претендувати».

Варто ще навести міркування про кохання і любов, викладені в листі Макса Штора до Сузанни:

«Кохання сліпе, дике, з поширеними ніздрями, зі скрюченими пальцями накидається на все, що може його задовольнити...

Любов – повільна, видюща, вростати може тільки в одну душу, і тільки одна душа може прийняти всю другу істоту до кінця.

Кохання кохає тільки для себе. І коли страждання коханого дасть йому насолоду й задоволення, воно шукатиме тільки страждання коханого.

Любов любить для любого. І коли її страждання дасть радість любому, вона розіпне себе для цієї радости.

Кохання є дикий, кричущий цвіт, з якого виростає рідкий-рідкий плід – любов. Без цвіту нема плоду, але не всякий цвіт дає плід».

В українському письменстві, скільки нам відомо, «Сонячна Машина» В. Винниченка – хронологічно перший великий твір жанру суспільно-фантастичної повісти. Та й досі в еміграції не появилось скільки-будь вартих уваги творів цього жанру. Тим часом, поруч з історичними повістями, суспільно-фантастична повість належить до порівняно вітаної молоддю лектури. Тому ми підносимо питання про перевидання «Сонячної машини» до 25-річчя з дня смерти її автора.

http://argo-unf.at.ua/load/nf_chasopisi_d...

Художественные фильмы:

1а. Днепр в огне. 1937

1. Про дракона на балконе, про ребят и самокат. 1976

2а.Всего одна ночь. 1976

2. Атланты и кариатиды. 8 серия. 1980

3. Контрольная по специальности. 1981

4. Друзей не выбирают. 1985

5. Наш человек в Сан-Ремо. 1990

6. Охота на гауляйтера. 2012

7. Шагал — Малевич. 2014

8. Бобруйск-Дакар. 2014

9. Плакучая ива. 2016

Снимались в окрестностях :

1. В зоне особого внимания. 1977 — все авиационные сцены снимались на аэродроме Витебск-Северный.

2. Чёрная берёза . 1977 — одна из сцен снималась в Мазолово, возле водяной мельницы (?).

3. Время выбрало нас . 1979 — частично снимался в Мазолово (?). в развалинах меховой фабрики мы в детстве в войну играли постоянно, если помните кадр из фильма Время выбрало нас , там профессор сидел на железной койке в развалинах ,и лестница металлическая висела сбоку , это снимали в этих развалинах (Игорь Буланов, Одноклассники)

4. Точка отсчёта. 1979 — сцена на аэродроме "Северный" в Журжево (?).

Витебск в хроникально-документальном кино, телефильмах и телепередачах:

1. Кіна-Тыдзень, №21. Мікалай Муралаў у Віцебску, 1918 г. (04:35)

2. Парад 7 ноября 1918 г.7 лістапада 1918 г. Першая гадавіна Вялікага Кастрычніка ў Віцебску 2. (Кіна-Тыдзень №25, 1918)

3. «На подъеме» / "На уздыме", снятый Белгоскино в 1931 году, режиссёр Л. Эпельбаум. О фильме см. Гiсторыя кiнамастацтва Беларусi, том 1, 2001, стр. 63. Технические данные фильма — 2 части (там же, стр. 263)

4. The German newsreel — 1941-07-30 — Nr. 569 (Part 2) Vitebsk, Russian prisoners of war, Peipus Lake, GPU murders, the first bombs on Moscow (HQ)..Panzer regiment in Vitebsk, july 1941. Die Deutsche Wochenschau — 1941-07-30 — Nr. 569 (Teil 2) Witebsk,russische Kriegsgefangene,Peipus

5. Освобождение Витебска, кинохроника 1944 года. Фронтовой Выпуск №1 Сражение за Витебск (1944) Витебско-Оршанская операция (22 июня — 28 июня 1944)

6. WWII Soviets defeat Germans at Vitebsk in summer 1944 English narration. WW2: Battle of Vitebsk: Soviets Defeat Germans in Summer 1944

Deutsche Wochenschau No 702 1944 Vitebsk. Нямецкая хронік. "Рэпартаж" пра Віцебск пачынаецца на 13:09

7. ХХ-гадовы юбілей Беларускага дзяржаўнага драматычнага тэатра імя Якуба Колас).Кіначасопіс "Савецкая Беларусь", 1947 г, №3-4. Рэж. М. Любошыц, ап. М. Бераў, У. Кітас. Віцебск першых пасляваенных год. Панарама Гогалеўскай вуліцы. Разбурэнні на плошчы Леніна. Будынак былога Дома металістаў — часовае памяшканне тэатра імя Якуба Коласа. Інтэр'еры таатра. "Несцерка"...

8. Па слядах гiсторыi. Вiцебск. Кіначасопіс "Савецкая Беларусь" №16/1947 (18/1947)

9. Киножурнал Новости дня / хроника наших дней. 1954 № 14 (сюж № 2. Улицы и новые дома в Витебске. Агитатор в новой квартире работницы трикотажной фабрики говорит о заботе правительства о благосостоянии народа. Новые санаторий, поликлиника, детский сад, ателье)

10. киножурнал Фитиль, 1962. Відэа пра знос Дабравешчанскай царквы.

11. «Молодость древнего Витебска». 1964

12. Государственный человек. 1973. Зима, планы г. Витебска, архитектура, жители. Гулянья, проводы зимы в Мазурино.

13. Витебские узоры. 1973. 1 ч. сцэн. А. Вялюгін, рэж. І. Гаско, опер. Д. Зайцаў. 10 мин . ... Тысячу лет стоит Витебск на берегах Двины. Он хранит память своей истории, но живет современностью. Здесь ткут ковры и создают уникальные станки, которые экспортируют в различные страны мира. Хорошо известна и за пределами нашей страны витебская школа спортивной гимнастики. Производство киностудии «Беларусьфильм».

14. Город моей судьбы. Витебск 1974 г.

15. киножуонал Новости дня / хроника наших дней 1974 № 35 (Святкаванне 1000-годдзя Віцебска (1974) Ад 04:05 да 05:34)

16. киножурнал "Советская Белоруссия" спецвыпуск №09 1974 кіначасопіс “Савецкая Беларусь”

16. Мы былі ў гасцях. Віцебск 1975. Фильм, снятый венгерским телевидением, знакомит с красивым городом Витебском и витебским народным ансамблем песни и танца "Молодость".

16а. Примерное название "Три дня в мае". 1984-1985. Англичане снимали на демонстрации на пл.Ленина. И фильм это показывали по Витебскому ТВ

(Yuras Stranger, фейсбук)

17. киножурнал Новости дня / хроника наших дней 1987 № 16 (Урачыстасці з нагоды Дня горада ў 1987 годзе. Ад 07:32 да 09:55)

18. «Придвинские забавы». 1987. Сюжетный фильм-концерт. Масленичные песни и танцы в исполнении народного ансамбля песни и танца «Молодость», г. Витебск. Автор – А. Закирова, режиссер — В. Скоробогатченко, оператор – А. Степанов. Хронометраж – 00.19.25 (?)

19. Витебск. 1987. Фильм об одном из древнейших городов Беларуси, в 1974-м г. отметившем своё 1000-летие. Автор — Н. Громова, режиссёр В. Басов. Хронометраж 14.47

20. Телепередача Программа ВРЕМЯ 23.07.1988. 1-й фестиваль польской песни.

21. Следствие вели (с Л. Каневским). Выпуск 33. Витебский душитель. 2007 (о событиях 1971-1985 гг.)

22. Следствие вели (с Л. Каневским). Выпуск 201. Горький мёд. (Витебский кошмар). 2012 ( о событиях 1982 г.)

23. Тайна портсигара (HD) — Вещдок — "Интер" https://youtu.be/SF3uDhCgNHo (малая родина преступника — Витебск)

Осенью 1955 года в Киеве возле ресторана «Мечта» нашли труп мужчины – его полоснули бритвой по шее. Орудие убийства нашли рядом с телом. Убитым оказался Павел Кузнецов, который недавно вернулся после восьмилетней отсидки за то, что в годы войны служил санитаром в немецкой тюрьме для советских военнопленных. Сожительница убитого рассказала, что Павел был в приподнятом настроении, когда пошел на встречу с кем-то. По горячим следам оперативники вышли на Юрия Мосина – он выбрасывал из кошелька паспорт убитого. Но Мосин настаивал на своей непричастности к убийству. Но кому была выгодна смерть Кузнецова?

24. Вещдок — ссылка на 3 дела. Одно из них — про Витебский пединститут. 2021 https://youtu.be/o6-jczfO3zo?si=GFi89xFDu...

http://evitebsk.com/wiki/%D0%92%D0%B8%D1%...

https://vitebsk.news/?p=2305

https://vk.com/videos-22959600

https://ok.ru/group/43066043793589/video

https://www.net-film.ru/found-page-1/?sea...

https://fantlab.ru/blogarticle54292

***

Сообщаем Вам, что в фондах Белорусского государственного архива кинофотофонодокументов хранятся 297 единиц хранения кинодокументов,

связанных с г. Витебском периода с 1918 по 1991 гг. Среди них,

— документальных кинофильмов – 99 единиц хранения с 1918 по 1991 гг.;

киножурналов:

— «Савецкая Беларусь» — 147 единиц хранения с 1941 по 1989 гг.;

— «Навiны дня» — 15 единиц хранения с 1951 по 1953 гг.;

— «Пiянер Беларусi» — 26 единиц хранения с 1952 по 1989 гг.;

— «Навука і тэхніка» — 2 единицы хранения за 1985 и 1987 гг.;

— «Спартыўны агляд» — 2 единицы хранения за1964 и 1967 гг.;

— «Мастацтва Беларусі» — 5 единиц хранения с 1961 по 1975 гг.;

— «Сельская гаспадарка Беларусі» — 1 единица хранения за 1964 г.

310

одинака огортали не тільки батьківське І материнське тепло, ласка, а й дивний світ колискових мелодій народної співанки, української казки, легенд, приповідок, загадок і різних чудернацьких оповідок і пригод. Таке середовище виявляло задатки дитини до образного сприйняття світу, власного погляду на речі довколишнього оточення, реалі! суспільного буття. Але мусимо пам’ятати, що в тогочасних умовах становище педагога-українця було не таким уже ідилічним і, на жаль, у ньому не завше грали барви оптимістичного бачення світло! будучинн для своїх дітей та й узагалі для просто! сільської молоді, котра тягнулася до книжки, до просвітництва.

Нелегкою була й доля Дмитра Капія. Так, у листі до

О. Барвінського від 8 квітня 1895 р. він скаржився, що «по десятилітній тимчасовій службі на сімох посадах» нарешті отримав посаду вчителя в с. Іванівка коло Теребовлі. Там провчителював 14 літ, але життя йому не пахло медом, бо католицький ксьондз Обухович постійно цькував за те, що молодь навертає до українсько! мови, культури й не допомагає в полонізації дітей українців. Як стверджує відомий бібліограф і літературознавець В. Полєк, мав Д. Капій надію, що переведеться 1905 р. до Коломиї.

Та з огляду на його радикальні й прогресивні погляди місця для досвідченого педагога не знайшлося.

Та як би там не було, син Капія закінчив Тернопільську гімназію й розпочав студії на відділенні україністики і германістики філософського факультету Львівського університету.- То був час спраглого навчання, поглиблення уже набутого в гімназії, відкриття таємниць багатьох і багатьох навчальних дисциплін, таїн слов’янських та романських мов. Переглядаючи університетські списки лектури та численну кількість свідчень батька, що їх детально зберегла дочка професора Капія, дивуємося н тогочасному обширові знань, які набувало студентство, й тим досить реалістичним вимогам, що ставила професура до своїх ви хованців. Лише за якийсь період навчання студент мав опанувати: 1) з руської (читаймо: української) лектури — М. Вовчок («Інститутка», «Козачка», «Сон», «Два сини»); І. Франко («Лис Микита», «Мойсей», «Сон Князя Святослава», «Іван Вншенський»); А. Могильницький («Скит Манявськнй», «Руснн-вояк»); М. Устиинонич («Страсний четвер», «Месть верховинця»); К. Устнииовнч («Яраполк Святославовнч»), О. Маковей («Ярошенко». «Панько Куліш»); С. Томашівськнй («Маруся Боїлсланка»); Г. Квіт* ка («Маруся», «ІІІсльмснко-деііщнн*). і Котляревський («Енеіда»); М. Ш.шікепнч («Олена»), О Кенійський («Та

311

рас Шевченко-Грушівський»); І. Нечуй-ЛевнцькиЛ («Микола Джеря», «Хмари»-, «Пречиста»); 1. Карпенко Карий («Суєта», «Житейське море», «Гандзя»); П. Куліш («Чор-на Рада») та ще ряд творів інших письменників; 2) з німецької— численна кількість творів Гете, Лсссінга, Шілле-ра; 3) з грецької — твори Геродота, Платона, Софокла, Ксеиофонта, всесвітиьовідомі «Іліаду» та «Одіссею» Номера. Чималий список складала й латинська лектура.

З-поміж десятків свідчень, підписаних відомими на той час ученими й суспільно-культурними діячами, професорами М. Грушевськнм, К. Студннським, С. Томашівським, Ол. Колессою, звернемо увагу передусім на ті, що викличуть неабияке зацікавлення як у сьогочасного студентства та викладачів гуманітарних факультетів вузів, так і в наи-ширшої читацької громади. Ці унікальні документи засвідчують, як у 1910 та наступних роках опановував студент Мирослав Капій, найважливіші теми, розділи програми та навчальних планів, окремі дисципліни (за кожний складений залік чи іспит видавалося свідоцтво): «Маркіян Шаш-кевнч, його часи, життя та творчість», «Звучні церковнослов''янські мови», «Історія старинного роману і повісті на Русі», «Генез''а творчості Шевченка», «Руське письменство XIX а. від виступу Ів. Котляревського», «Вибрані питання з руського письменства XIX в.», «Історія руської драматичної поезії (в. XVII—XVIII)», «Староруське письменство», «Історія Східного питання», «Ігнатій Потій і його літературна творчість», «Географія України», «Устрій Австро-Угорщини», «Галицько-волинський літопис», «Історична граматика руської мови». «Нарис історії Австрії і Угорщини»; «Історія філософії», «Метеорологія і кліматологія», «Історія Галичини»,. «Основи антропогеографії», «Українська історіографія XIX в.», «Граматика порівняльна мов слов''янських» та ін.

Студент Калій з перших років навчання виявив неабиякі задатки й інтерес як до наукової, так і до літературної творчості, про що маємо відомості з університетських документів, із деяких публікацій у періодиці. Так, Мирослав Капій дістав високі схвальні оцінки провідних учених за реферат «Типи садиб на Гуцульщині» та наукові розвідки «Тернопільська студентська громада в 60-х рр.», «Іван Далі бор Вагилевич, його життя і діяльність» (250 сторінок рукописного тексту). Ще студентом близько познайомився з М. Рудницькнм, І. Св''єнщйькїш, знався з Іваном Франком, Михайлом Павлйком, бував у них удома та в редакціях редагованих ними львівських часописів.

Писати вірші та публікувати їх почав іще в гімназії.

312

У львівських часописах та альманахах «Сиіт», «Бжола», «Будучність», «Неділя», «Розвага», «Тернопнн ижок» «и-друкував низку поезій «Колисала мене няня», «В. Т *, «Цвітуть ципки», «Я люблю...». Виступав з віршами в коломийському альманасі «Ехо з-над Пруту», антології «Українська муза» (К-, 1908). Олена Пчілка вмістила кілька віршів у .редагованому нею часописі «Рідний край», а львів’яни — у збірнику «Не омре, не загине. 1814—1914.

В соті роковини уродин Шевченка» (1914). За свідченням дочки, він підготував до видання поетичну збірку «На цім подолі смутку» (1906—1907), але забракло грошей на реалізацію задуму. Цей рукопис зберігається у фондах Львівського Центрального історичного архіву України.

По закінченні університету Мирославу Капію довелося всі свої знання н талант віддати гімназіям, педагогічній семінарії, середнім школам. Спочатку вісім років викладав у Теребовлянськїй державній гімназії. Але, як згадує.дочка Святослава, з роботою в тодішній Галичині було нелегко, й батько знаходить місце викладача німецької та французької мов аж у гімназії м. Лежайська Жешовськбго воєводства в Польщі. Гімназійний професор тут розгортає активну наукову, літературну, перекладацьку й просвітницьку діяльність, гуртує навколо себе студентів-українців, настроює їх на знання своєї мови, передплачує немало україномовних видань, як от: «Новин час», «Діло», «Нова хата», для найменших — «Наш приятель», «Дзвіночок», «Світ дитини», чим ставив помірні перепони ополяченню підростаючого покоління. Дружина Мирослава Капія Сте-фанія Іванівна була педагогом-географом, до речі, також здобувала освіту у Львівській жіночій семінарії разом''із наймолодшою дочкою І. Франка Ганною. Дочка Капія Святослава закінчила Перемниілянську гімназію, навчалась у Ярославській жіночій учительській семінарії н водночас на дворічних медссстсрських курсах, працювала в дитячих садках, клініках, була перекладачем.

Мирослав Капін викладав мови недовго й у дворічній державній торговельній школі Ярослава (Польща), де одержав посаду «статового учителя» (штатного, постійного.— В. К.).

На літературно-перекладацькому та фольклористичному материку рідної культури Мирослав Капін залишив значний доробок, що, на жаль, цілком або ж майже невідомий культурній громадськості, широкому читацькому загалу. Будучи вихідцем із села, вихований у любові й шані до народної творчості, Мирослав Капій у свої гімназійні та університетські роки чііАа.і > ивисував від галичан, а най*

313

більше від гуцулів коломийок, пісень, казок, легенд, притч, прислів''їв та приповідок. Зібрані в селах Іванівна,. Кос* тільники на Тернопільщині пісні, казки та легенди збері-гаються у відділі рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського АН України.

Неперевершеним для М Капія знавцем життя гірського люду був фольклорист х етнограф Володимир Гнатюк. М Калій добре простудіював його збірники «Гаївки», «Коломийки», «Народні оповідання про опришків» Чимало важливих і цінних для науки матеріалів сам опублікував у збірниках В. Гнатюка. Так, у 33, 34 томах «Етнографічного збірним» (1912) М. Капій подав 140 записів з української карпатської демонології, в 35 томі — десять зразків колядок і щедрівок. 1914 р. збирач умістив емігрантську пісню «В Гамериці дроба засипана», гострого соціального змісту пісню «Про Мороза Івана» та казку «Панна ворона».

Протягом 1907—1923 рр. М. Капій листувався з В. Гна-тюком, писав йому з м Ярослава і Теребовлі.

1 грудня 1907 р. М. Капій адресує В. Гнатюку листа: «Посилаю рівночасно частину записаних мною етнографічних матеріалів з 1904—08 рр. до етнографічної комісії. Переважно трактують вони про демонологію та народні вірування. Прошу написати мені, чи повір’я та вірування можуть-бути записувані в такій формі, як я робив».

Далі М. Капій пише, що невдовзі надішле В. Гнатюко-ві решту записів, водночас просить надіслати йому II і III томи «Коломийок», де вміщені і його матеріали.

29 липня 1918 р. М. Капій звертається з Польщі, з Ярослава, з пропозицією, чи не взялась би у Львові Видавнича Спілка за публікацію спогадів його батька з 1914— 1917 рр., засланого в Сибір, до Іркутської губернії: «Спомини доволі цікаві і живо писані. У нас ще досі дуже мало з''являлося воєнної літератури, а все ж таки се було би цікавим причинком до історії свого лихоліття. Може б Спілка розпочала нову серію воєнних видань?..» Майже через місяць М Капій повідомляв В. Гнатюка, що вже на* діслав йому батькові записки. Щодо своїх етнографічних студій пише, що в часи університетського навчання мало що досягнув, «бо не було в кого, хіба от так сам дещо читав. Та все ж таки найбільше цікавить мене етнографія з цілої україністики, і я в семінарі проф. Студинського займався галицькими етнографами (Вагняевич). Та прийшла війна — а я сиджу від 1914 р.~ і всьо розбилось...»

Далі М. Капій розповіла*, що у Відні познайомився з німецьким ученим В. Шульцом. автором книги «Міфи»,

деякий час користувався його бібліотекою, а заодно познайомився з людьми його оточення. М. Капій надсилай В. Гиатюкові цікаві наукові відомості, а саме: В. Шульц готував порівняльну студію про казки та легенди й користувався збірниками, підготовленими В. Гнатюком. В. Шульц завершував праці про легенди іранських народів та про староперські міфи; як учений знав російську етнографію, але «не мав найменшого поняття про існування українського народа... Знає докладно про усну творчість всяких мальтських племен — а про нас нічого. Його жінка збирала моделі причісок у сибірських, монгольських племен і має дома цілий музей, а про наші гуцульські убрання голови у жінок і не чула''... Рівно ж і інші німецькі етнографи та етнологи, які по віденському звичаю збиралися щосуботи в одній кав’ярні... де і я заходив з др. Шульцом .г

1914—1915 рр. я дещо прочитав з фольклористики, а відтак пішов у поле — і от воюю досі,— тепер поки що в шпиталю.

Я записав деякі пісні і оповідання, спеціально про Перемишль і Карпати, також в полонених маскалів, та всьо те лежить в Відні... Може колись перешлю Вам».

2 лнпня 1920 р. М. Капій пише з Теребовлі, що послав В. Гнатюкові кілька заміток з топографії. Турбується, чи дадуть йому тут учительську посаду, хоча «не вчать цілий рік української мовн ні навіть релігій». Треба думати, що перебивався літератор з дня на день, тому й питав В. Гна-тюка, чи не посприяв би той у виданні якої книжки, перекладеної М4 Капієм з французької мови, переважно пригодницького характеру. Скаржиться, що через прокляту війну, перебування в полоні «геть відбився від контакту з наукою».

І, нарешті, 16 січня 1923 р. гімназійний учитель М. Капій писав своєму приятелеві, шо надсилає на його ім''я гроші, за які просить кореспондентуватн йому «Літературно-науковий вісник» та ЗНТШ «Чи вийшло шо нового з етнології?» — запитував і тут же просив, аби подати для В. Шульца, які джерела є у нашій науці про прикрашування волосся на Гуцульщині.

Очевидно, що фольклорні інтереси, дослідницькі спроби, поетичне буття і блискуче знання мов, уміння послуговуватися їхніми нюансами й барвами добре прислужилися М. Капію в його творчості, а також у перекладацькій роботі. Уже стали бібліографічною рідкістю збірки соціально побутових нарисів та оповідань «З його думок» (1907), «Незабутнім тіням Тарасовим* (1914), науково-фантастична повість «Країна блакитних орхідей» (Львів, 19*42), по-

315

вість «Із-під срібного Сяну* (1937) та «Фантастичні оповідання» (1939). На превеликий жаль і подив, безслідно зникли з квартири Капія рукописи незавершеної повісті про Морозенка й підготовленої до друку поетичної збірки про карпатський край. І що подвоює сприкрення — цс факт, що крадіжка сталася в день похорону М. Капія о Косові 24 березня 1949 р.

Повість «Країна блакитних орхідей» оповідає про першу експедицію землян на планету Марс. У ній чимало на* укових здогадів, прогнозів і передбачень, які згодом матеріалізувалися в реаліях нашої дійсності.

Перекладацькі інтереси й зацікавлення Мирослава Капія були широкі, а результати втішні й вагомі. З російської мови він, наприклад, переклав оповідання В. Доро-шевича «Пісенька паяца», «Гостина», О. Купріиа «Щастя», поему М. Лєрмонтова «Демон» (перше і єдине окреме дореволюційне видання українською мовою, здійснене у Львові 1909 р.): з польської — ряд творів В. Реймонта. Марії Конопніцької; з німецької — поезії Ф. Шіллера, Г. Гейне, О. Мірбо. Переклав також драму «Будівничий Сольнес» Г. Ібсена. Та найбільший і найвагоміший ужинок—це переклади з французької мови, зокрема романів Ж. Берна «Чорна Індія», «Плесом Амазонки», «Діти капітана Гранта», «Зоря Півдня», «Монд Оріоль», «Шан-сельор».

Хто знає, як би склалася подальша літературна й педагогічна доля Мирослава Капія, коли б не потягнуло протягами фашистської світової війни, яка перекреслила не один задум, знищила не один шедевр, понівечила не одне життя. Як пригадує дочка Святослава, в 1942—1943 рр. були досить складні умови, щоб вижити українцям иа території Польщі, А 1944 р., коли вже німці відступали. її батькові прийшов вирок: до страти! Довелося все полишити: й бібліотеку, що налічувала понад 10 тисяч томіи. і унікальні за своєю цінністю нумізматичну та філателістичну збірки, й величезний безцінний власний архів, а також чималу колекцію картин, серед яких були й роботи знаменитого Івана Труша. Якийсь час перебували в родині американського підданого. Але так тривало недовго, пішли мати з донькою шукати батька, що десь пропав. Потрапили в табір під Мюнхеном, працювала мати на заводі й цілком випадково запізнилася з кухарем, росіянином м національністю. Він 1 забрав Стефанію Іванівну чистині пивниці, врятувавши в такий спосіб їй життя.

«Мама те і ро.била, що думала весь час про батька,— розповідає Святослава Мирославівна.— Проминуло зовсім

316

мало часу — і яке щастя; з вирізки газетної довідуємося, що батько живий, весь час нас розшукує. Л опинився він аж у Відні, проживає у свого двоюрідного брата... А через тиждень викликали маму і сказали, що можемо їхати до Відня, що ми вільні...

Стояло літо 1944-го. Ми сіли у вагон поїзда, прибули щасливо до Відня. Десь день — два було наче тихо, аж ''не віриться, що десь кривавить війна. ''Але несподівано появилися американські бомбардувальники і земля вмить зрів* ияла’ся з небом. ^

Батько викладав у першій гімназії, я пішла у дитячу клініку під керівництвом широко знаного педіатра, доцента Гасмана...

Настав травень 1945 року. Ми потрапили у 19 зону, під радянське командування. Звичайно, мали можливість залишитися там, але ж як — душа рвалася сюди, до Косова, тут наша хата, побудозаиа 1938 року, тут рідна земля. Батько і чути ие хотів, тільки додому.

Доїхали через Угорщину до Львова, вивантажили нас,, як речі, на товарній станції, там ми, змучені довгою дорогою, заснули, а коли пробудилися,—усе у нас забрано. Якось добилися до відкритої платформи і через сім днів були у Коломиї. Перечекали якийсь час у директора школи у селі Вербіж. а тато вирішив поїхати до Косова переконатися, чи стоїть хата, чи є куди їхати. Повертається батько і з розпачем повідомляє, що хата то стоїть, але одні двері не забрано, а'' все решта понищена Ну, що робити, як бути? Та світ не без добрих людей. Сім''я лікаря Ярослава Хомина прийняла нас, і ми з 17 жовтня буди у Косові, а зайшли до свого помешкання аж через півроку.

Батько викладав німецьку і французьку мови у середній школі, писав потрохи, виношував цікаві задуми. Але астма шалено прогресувала, а він ще н страшенно курив, і ми з мамою побоювалися сумного кінця. І він таки упав несподівано: повертаюся додому, здається, їздила у справі чи до Коломиї, чи до Станіслава, а мене зустрічає колишній батьків учень Ігор Аполлоновнч Пелнпейко. бере під руку, щось заспокоює, а мені серце: тьох, тьох. А коли біля воріт побачила нарубану смеречину,'' потемніло а очах...

Ось так і не стало батька, саме у день народження матері».

Святослава Мирославівна з теплотою в серці згадує колишніх вихованців батька — професора з Варшави М. Шсгду, іічсинх із Кнєва Ярославу і Федора Погребем-шіків, інженера з Городенкм Г, Шостака, фотографа зі

317

Львова С. Ожгу, пенсіонера з Яремчі О. Круля, косівських жителів лінгвіста-поліглота И. Перкатюка та лікаря В. Ту-туруша...

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Етнографічний збірник. Львів, 1912. Т. 33—35.

Капій М. З його думок. Львів, 1907.

Капій М. Незабутнім тіням Тарасовим. Львів, 1914.

Капій М. Країна блакитних орхідей. Львів, 1932.

Капій М. Із-під срібного Сяну. Львів, 1937.

Капій М. Фантастичні оповідання. Львів, 1939.

Качкан В'. Забуті орхідеї: Есе про М. Капія//Друг читача. 1991. 29 трав.

Качкан В. Цвіт забутих орхідей: Есе-дослідження про М. Капія// Укр. культура. 1993. № 2.

Не вмре, не загине. 1814—1914. В соті роковини уродин Шевченка. Львів, 1914. .її і а

Погребенник Ф. Наш земляк —перекладач//Українська літературна енциклопедія: В 5 т. К., 1990. Т. 2.

Українська муза. К, 1908.

Качкан В.А. Українське народознавство в іменах: У 2 ч. Ч.1: Навч. посібник / За ред. А.З. Москаленка. – К.: Либідь, 1994. – 336 с.

– Слушаю!

– Господин рейхсминистр, – раздался в трубке голос адъютанта. – С вами хочет говорить Вальтер Дорнбергер. Он утверждает, что это очень важно.

– Соедините!

– Слушаюсь! – в трубке громко щелкнуло.

– Здесь Шпеер, говорите!

– Господин рейхсминистр, мне только что звонил Конрад Данненберг, это один из ребят Вернера фон Брауна. Говорит, к нему обратился один сумасшедший, предлагает свою разработку новейшего оружия. Как он утверждает, его оружие обладает феноменальной разрушительной силой.

– Кто же этот сумасшедший? Имя?

– Русский...

– Русский?

– Да, господин рейхсминистр, русский. Его имя Петр Гарин, сбежал из Советской России в начале тридцатых.

Шпеер задумчиво побарабанил пальцами по столешнице.

– Он готов предоставить чертежи, схемы своего оружия?

– Никак нет! Говорит, что все чертежи у него в голове и показывать их он никому не собирается.

– Тогда что же он хочет, этот Гарин? Миллион рейхсмарок или имение под Берлином?

– Никак нет! Он просит всего лишь химическую лабораторию, пару подручных и кое-какие материалы для изготовления образца.

Шпеер вновь помолчал, обдумывая услышанное.

– И сколько времени ему потребуется на это? Три года, пять лет? Мы ждать не можем.

– Он обещает устроить демонстрацию образца уже через две недели.

Рейхсминистр напряженно думал, не обращая внимания на вежливое покашливание в телефонной трубке. Взвесив все pro et contra, Шпеер принял решение.

– Скажите, герр Дорнбергер, кто-нибудь еще знает про этого русского?

– Никак нет! Только вы, я и Конрад Данненберг.

– Хорошо. Что в том списке материалов, которые запросил русский? Есть что-то ценное, редкое?

– Никак нет! Я лично просмотрел, вполне обычный набор: приборы, реактивы… И еще несколько килограмм каменного угля.

– Угля?

– Так точно, господин рейхсминистр, каменного угля.

– Хорошо, предоставьте ему все, что он просит.

– Слушаюсь, господин рейхсминистр!

– Разумеется, если в ходе работы ему вдруг понадобится еще что-то, немедленно докладывайте лично мне!

– Слушаюсь, господин рейхсминистр!

– Да, и объясните ему как-нибудь подоходчивее, что если через две недели он не сумеет продемонстрировать нам свое изобретение, то мы продемонстрируем ему работу наших газовых камер в одном из концентрационных лагерей.

– Слушаюсь!

Шпеер аккуратно положил трубку на рычажки аппарата, откинулся на спинку кресла и задумался.

Спустя десять дней на полигоне Пенемюнде собралась довольно необычная компания. Обычно рейхсминистра Шпеера сопровождал внушительный эскорт помощников, адъютантов, посыльных и так далее. Встречал высокую делегацию сам фон Браун с не менее значительной свитой. Сейчас же в бункере собралось всего четверо: уже упомянутый Шпеер, Вальтер Дорнбергер и Конрад Данненберг. Рядом с Данненбергом топтался невысокий, худощавый субъект в штатском. В руках штатский держал небольшой саквояж.

– Он говорит по-немецки? – поинтересовался Шпеер, брезгливо разглядывая русского.

– Он говорит не только по-немецки! – Резко выпалил назвавшийся Гариным. – Если понадобится, он говорит по-английски и по-французски!

– Хорошо. – Шпеер слегка опешил от нахальства русского, но решил до поры не реагировать. – Итак, вы утверждаете, что вы изобрели оружие невиданной силы? Если я правильно понимаю, в этом саквояже вы привезли образец. Так?

– Совершенно верно!

– Вы готовы приступить к демонстрации?

– Да!

– Тогда чего же мы ждем?

Гарин рывком распахнул саквояж и выхватил из него металлическую трубку, более всего напоминавшую кларнет, только без раструба на конце. Вопросительно взглянул на Данненберга:

– Прямо здесь?

– Нет, – ответил Шпеер вместо Данненберга. – Выйдите наружу.

Гарин расхохотался:

– Что, боитесь за свои шкуры? Напрасно! Пока вы нужны мне, вам ничто не угрожает!

Шпеер сжал зубы, сглатывая и эту дерзость.

– Выйдите наружу. В двадцати метрах от бункера стоит мишень. Постарайтесь в нее попасть.

– Как скажете! – отвечал Гарин и вышел из бункера.

Данненберг смущенно кашлянул:

– Господин рейхсминистр, я вынужден просить прощения за господина Гарина. Его поведение…

– Бросьте! – Прервал подчиненного Шпеер. – Скажите, он вам уже показывал свое оружие в действии?

– Никак нет, Гарин заявил, что до сегодняшнего дня никто ничего не увидит.

– Будем надеяться, что ему есть, что нам показать.

Тем временем Гарин появился перед бункером. Пружинистой походкой он прошелся перед смотровой щелью бункера. Увидел мишень – лист фанеры, изображающий вражеского солдата в полный рост. Взял "кларнет" наизготовку, будто ружье…

Шпеер ожидал чего угодно: взрыва, столба пламени, клубов дыма и даже полного фиаско этого русского клоуна. Но то, что он увидел, превзошло все ожидания.

В полнейшей тишине из "кларнета" возник огненный луч, толщиной с карандаш. Гарин начал медленно подкручивать регулятор на корпусе аппарата, луч становился все тоньше, пока не достиг толщины человеческого волоса. Гарин медленно навел "кларнет" на мишень. Луч, будто раскаленная проволока, протянулся к фанерному силуэту и разрезал его надвое.

– Господи Иисусе! – изумленно прошептал Шпеер, промокая платком мгновенно вспотевший лоб.

– Простите, господин рейхсминистр, вы что-то сказали?

– Нет. Ничего. Пустяки. Пойдемте, господа, взглянем на эту штуку поближе!

Не дав подчиненным даже рта раскрыть, Шпеер выскочил из бункера и быстрым шагом, почти бегом, направился к Гарину. Русский стоял все в той же позе, с аппаратом наизготовку, только огненный луч был выключен.

– Ну, как вам мое изобретение?

– Вынужден признать, герр Гарин, вы меня удивили.

– И только-то? – насмешливо спросил Гарин. – Разве от удивления рейхсминистр выбегает из бункера, рискуя попасть под смертельный луч сумасшедшего русского?

– Вы очень проницательны, герр Гарин, – процедил Шпеер сквозь зубы.

– Благодарю! – изогнулся Гарин в шутливом поклоне. – А вы очень смелый человек. Или вы даже не заметили, что пришли один?

Шпеер растерянно оглянулся под заливистый хохот русского.

– Каковы смельчаки, а? – хохотал Гарин, тыча пальцем в сторону бункера. – Бросили своего шефа, спрятали задницы за толстые стены и ждут, чем тут дело кончится! Смелей, господа! Идите сюда! Я же сказал, что вам ничего не угрожает!

Гарин внезапно оборвал смех.

– Черт с ними, пусть сидят сколько влезет. Не будем терять времени. Я полагаю, вас интересуют возможности прибора.

Шпеер молча кивнул.

– Безграничные! Прикажите вашим смельчакам вылезти из укрытия и поставить что-то посолиднее, чем лист фанеры.

– Какова дальность действия? – Выдавил из себя рейхсминистр.

– Именно у этой модели предел тысяча метров. Но мне удавалось строить большие установки, которые имели поражающую дальность до десяти тысяч метров.

– Вы уже строили такие аппараты раньше? И где же они теперь?

– Уничтожены. – Лицо Гарина закаменело, будто ему напомнили о чем-то, чего он вспоминать не хотел. Но тут же Гарин вновь разразился смехом.

– Господа, наконец-то вы рискнули к нам присоединиться! – приветствовал он подошедших. – Я как раз предлагал господину Шпееру распорядиться чтобы нашли более достойную мишень!

– Дорнбергер!

– Да, господин рейхсминистр!

– Прикажите установить образцы новой брони для танков!

– Но…

– Выполнять! – рявкнул Шпеер, выплескивая сдерживаемое раздражение.

Спустя некоторое время место картонной мишени занял массивный стальной лист. Данненберг счел необходимым дать некоторые пояснения:

– Это экспериментальный образец для наших новейших тяжелых танков. Толщина листа сто двадцать миллиметров. Мы рассчитываем, что эта броня выдержит прямое попадание русского бронебойного снаряда калибром 152 миллиметра.

Гарин зло усмехнулся:

– Не рассчитывайте, что ваша броня выдержит прямое попадание моего луча!

– Господин Гарин!

Казалось, Шпеер готов сорваться во второй раз и высказать наглому русскому все, что он о нем думает. Но вместо этого спросил:

– Господин Гарин, насколько сложно управлять вашим оружием?

– Если ваши солдаты умеют обращаться с электрическим фонариком, то и с моим гиперболоидом управятся. Принцип тот же самый, только луч не светит, а сжигает.

– Вы позволите мне испытать этот ваш… Как вы сказали?

– Гиперболоид. Извольте, господин рейхсминистр.

Гарин протянул Шпееру свой "кларнет". Гиперболоид оказался неожиданно тяжелым, несмотря на компактные размеры.

– Осторожнее! – вскричал Гарин, видя как неуклюже принял его детище Шпеер. – Лучше я помогу вам!

Гарин встал позади рейхсминистра, как обычно встают инструктора, когда обучают новичков стрельбе из винтовки. Пальцы Гарина с силой, которую вряд ли можно было предугадать при взгляде на его узкие кисти, сжали руки Шпеера.

– Сперва наводим гиперболоид на мишень. – Гарин повернул гиперболоид в сторону листа брони. – Теперь смотрите сюда. Вот этой кнопкой мы включаем аппарат.

Шпеер нажал указанную Гариным кнопку. Внутри гиперболоида что-то тихо загудело, корпус аппарата ощутимо нагрелся, к мишени протянулся огненный луч. В том месте брони, куда попал луч, мгновенно появилось красное пятно раскаленного металла.

– Вы способный ученик, господин Шпеер! Теперь вот этим колесиком регулируем толщину луча. По часовой стрелке.

Луч, повинуясь руке рейхсминистра, превратился в тонкую огненную нить. Из мишени брызнула расплавленная сталь.

– Великолепно! Теперь давайте немного порисуем!

Крепкие руки Гарина властно повели гиперболоид, очерчивая круг. Луч послушно вычертил в металле неровную окружность. Ничем более не сдерживаемый кусок брони с грохотом упал на землю, оставив после себя дыру диаметром около метра.

– Невероятно!.. – прошептал изумленный Шпеер.

– Но очевидно! – расхохотался Гарин. – Более того, вы проделали это своими руками! Теперь снова нажмите кнопку.

Шпеер послушно нажал кнопку. Луч тут же исчез, гул внутри аппарата стих.

– Видите, как все просто! – хохотнул Гарин, забирая гиперболоид из рук рейхсминистра. – Пойдемте, посмотрим?

Вблизи зрелище показалось еще более впечатляющим: толстый лист металла, зияющий громадной дырой, и неровный металлический круг, лежащий на земле, минуту назад бывшие единым целым. Оплавленные кромки свидетельствовали, что металлу пришлось подвергнуться воздействию сверхвысоких температур. Но что источником этого адского жара был небольшой аппарат, поверить было невозможно.

– Что ж, господин Гарин, вынужден признать: вы изрядно меня удивили. – Шпеер заметил язвительную усмешку, мелькнувшую на губах русского. – Ваш гиперболоид весьма эффективное оружие. Но не в таком виде. Понимаю, это только модель, предназначенная для демонстрации возможностей. Но теперь вам предстоит подумать, как из этого музыкального инструмента сделать оружие.

– Я уже начал думать над этим. Полагаю, нет смысла вооружать гиперболоидами пехоту или авиацию.

– Почему вы так думаете? – встрепенулся Дорнбергер.

– Пехота предназначена для ближнего боя, а мой гиперболоид наиболее эффективен при работе на средних и дальних дистанциях. У самолетов же слишком большой радиус поражения, с высоты можно сжечь войска не только противника, но и свои.

– Согласен. – Поддержал Гарина Шпеер. – Остаются танковые войска и флот.

– Для начала возьмем танки, – словно отдавая приказ, заявил Гарин. – Полагаю, гиперболоид вполне можно установить вместо пулемета.

– Прекрасно. Сколько вам понадобится времени на создание боевого образца?

– Господин рейхсминистр, сперва обговорим условия.

– Ну, хорошо… И какие ваши условия?

– Во-первых, меня не устраивает мое нынешнее положение.

– Вот как? Оно может измениться.

Гарин хладнокровно пропустил мимо ушей скрытую угрозу и спокойно продолжил:

– Сейчас я немногим отличаюсь от обычного рабочего ублюдка из лагерного барака. Теперь, когда вы убедились, что я не шарлатан, увидели на что способен мой гиперболоид, я требую предоставить мне нормальное жилье и полноценное питание. В конце концов, если вы хотите использовать мой потенциал на все сто процентов, то извольте создать условия не только для работы, но и для отдыха.

Шпеер задумчиво глядел в непроницаемое, будто восковая маска, лицо Гарина.

– Ну, хорошо, это требование разумно. Но, надеюсь, вы понимаете, что я не могу сразу предоставить вам полную свободу действий и перемещений. Что вы скажете, если мы переведем вас из барака в офицерское общежитие? Удобные комнаты, питание из офицерской столовой…

– Иными словами, – перебил Шпеера Гарин, – вы оставляете меня за колючей проволокой, но в более комфортной клетке? Согласен!

– Прекрасно. Что-нибудь еще?

– Да. Мне нужны гарантии.

– Пока что я могу вам гарантировать только одно – жизнь.

– Этого мало! Вы должны гарантировать, что не будете предпринимать попыток украсть мое изобретение. Я реалист и прекрасно понимаю, что я жив, пока я вам нужен.

– Господин Гарин, у вас опасная привычка говорить то, что думаете. Вам бы следовало поучиться дипломатии.

– Бросьте! – сердито отмахнулся Гарин. – Я человек дела. А в интересах дела поменьше тратить время на болтовню. Вы принимаете мои условия?

Шпеер досадливо поморщился.

– Хорошо, я согласен продолжить сотрудничество на этих условиях. Но взамен потребую от вас соблюдать строжайшую секретность ваших работ и в кратчайшие сроки наладить выпуск боевых гиперболоидов. Попытаетесь продать свой аппарат кому-то еще – смерть. Будете тянуть с выполнением задания – смерть. И не надейтесь на легкую смерть в газовой камере! Вас будут медленно убивать до тех пор, пока вы сами не расскажете все секреты своего изобретения! Это понятно?

– Более чем, – сухо отвечал Гарин.

– Согласны?

– Согласен.

– Превосходно! Сколько вам нужно времени на производство боевой модели гиперболоида?

– Десяти дней достаточно, если не будет перебоев с материалом.

Рейхсминистр повернулся к Данненбергу:

– Господин Гарин поступает в ваше полное распоряжение. Снабдите его всем необходимым, обеспечьте все условия для работы и отдыха. И помните: вы отвечаете за него головой.

Не дожидаясь ответа, Шпеер направился к выходу с полигона. Сделав несколько шагов, рейхсминистр остановился и, обернувшись, добавил:

– Запомните, господин Гарин: мы умеем наказывать врагов. Но и награждать друзей мы тоже умеем!

2.

Ночь перед демонстрацией боевой модификации гиперболоида Гарин не спал. Объяснив надоедливому Данненбергу свою бессонницу волнением, Гарин солгал. Он был абсолютно уверен в успехе предстоящей демонстрации. Все получилось даже проще, чем Гарин предполагал изначально. Корпус пулемета MG-34 почти не потребовал доработки, чтобы вместить в себя детали гиперболоида. Это существенно облегчило задачу, поскольку не пришлось дорабатывать точку размещения пулемета в корпусе танка. Тем самым решилась проблема установки гиперболоида на уже готовые машины.

С аппаратом также не будет проблем. Тем более что изготовлен был не один гиперболоид, а сразу полтора десятка. Гарин решил эффективно использовать образовавшийся запас времени, собрав несколько образцов. Мало ли что? Запас карман не тянет…

Однако сон не шел. Гарин вновь и вновь прокручивал в памяти разговор со Шпеером. Слишком быстро рейхсминистр пошел на уступки. И ведь не обманул! Сразу с полигона Данненберг провел его в офицерское общежитие, где уже ждала готовая комната. Сам Данненберг поселился в соседней комнате и столь рьяно взялся играть роль няньки, что за эти неполные десять дней успел изрядно утомить своим присутствием. Но при этом Данненберг не делал никаких попыток вникнуть в принцип работы гиперболоида.

Что же задумал Шпеер? Или, быть может, этот напыщенный немец действительно играет честно и никакой опасности нет?

Гарин взглянул на часы, стрелки показывали начало четвертого часа. До начала демонстрации оставалось почти шесть часов. Гарин, не раздеваясь, лег на койку поверх одеяла и закрыл глаза.

– Петр Петрович, вставайте!

Голос Данненберга выдернул Гарина из забытья. Часы показывали восемь часов утра.

– Надо же, – удивился Гарин, – а я ведь и задремал!

– Это хорошо. Завтракать будете?

– Нет, – чуть поразмыслив, ответил Гарин. – Чашку крепкого кофе и бутерброд.

– Хорошо.

Данненберг шагнул к двери.

– Постойте, Конрад! – остановил его Гарин. – Что с техникой?

Данненберг обернулся:

– Все в порядке. Танк ночью отогнали на полигон.

– Сколько гиперболоидов на полигоне?

– Три, Петр Петрович. Два установлены на танке вместо пулеметов, и третий взяли в качестве ручного.

– Превосходно! – Гарин рывком соскочил с постели. – Ну, тащите этот ваш кофе!

Как и десять дней назад, до полигона ехали молча. Та же машина, тот же водитель и Данненберг на переднем сидении. Только на сей раз Гарин сидел сзади один, и в руках у него не было саквояжа с моделью гиперболоида.

На полигоне их ждали не только Шпеер с Дорнбергером. Еще несколько человек в военных мундирах крутились вокруг танка Panzerkampfwagen IV. Увлекшись изучением танка, они не заметили, как рейхсминистр Шпеер поспешил навстречу прибывшим.

– Господин Гарин! – вполголоса заговорил Шпеер, кивком головы отвечая на приветствие Данненберга. – Господин Гарин, прежде чем вы приступите к демонстрации, хочу напомнить: вы работаете в режиме жесточайшей секретности. Поэтому на время демонстрации прошу забыть ваше настоящее имя, для всех присутствующих вы – Ганс Шульц. И еще: поменьше эксцентричности.

Гарин молча кивнул в знак согласия.

– Отлично. Идемте, господа, нас ждут.

Возле танка царило оживление. Судя по выражениям лиц, военные не понимали что именно модернизировано в представленной им машине.

– Господа офицеры! – обратился к ним Шпеер. – Прошу внимания! Чтобы сэкономить время, мы сразу приступим к демонстрации нового оружия, после чего господа Данненберг и Шульц, работавшие над его изобретением, ответят на ваши вопросы. Господин Данненберг, прошу.

– Как вы смогли убедиться, перед вами стандартный средний танк. В качестве мишеней мы установили несколько трофейных танков. Как можете видеть, на расстоянии пятидесяти метров от нас стоит легкий танк Т-26. В ста метрах отсюда мы поставили средний танк Т-34. И, наконец, в двухстах метрах стоит тяжелый танк КВ-1. Теперь я попрошу вас пройти в бункер, откуда вам будет виден весь процесс.

– Идемте, господа! – произнес Шпеер и первым направился в бункер. Люди в мундирах неохотно потянулись следом, замыкающим шел Дорнбергер. Вооружившись биноклями, люди в бункере наблюдали как Данненберг и Шульц забираются внутрь танка. Не прошло и минуты, как из "пулемета" на башне возник ослепительный огненный луч, который в мгновение ока разрезал самый ближний русский танк. В это время из второго "пулемета" вырвался точно такой же луч и, протянувшись к Т-34, срезал ему башню. После чего оба луча превратили КВ-1 в искореженную груду расплавленного металла. На полное уничтожение трех танков понадобилось менее двух минут.

Шпеер, хоть и ожидал увидеть нечто подобное, был поражен не меньше офицеров. Справившись с волнением, рейхсминистр произнес:

– Ну а теперь, господа, пойдемте, рассмотрим это оружие повнимательнее.

Вопреки опасениям Шпеера, Гарин предпочел остаться в тени, доверив Данненбергу право отвечать на вопросы. Сам он вышел на первый план лишь однажды, когда показывал простоту работы с аппаратом одному из военных. Под четким руководством Гарина офицер привел в действие третий гиперболоид и разрезал корпус обезглавленной "тридцатьчетверки".

– Что ж, господа! – Снова взял слово Шпеер. – Здесь ничего интересного более не будет. Предлагаю перейти в помещение и продолжить разговор в более комфортных условиях.

Разговор в "комфортных условиях" незаметно перешел в банкет с обильной выпивкой, участвовать в котором Гарин отказался наотрез. С показным сожалением (и с тайным облегчением) Шпеер отправил Гарина и Данненберга обратно в общежитие. В отличие от Гарина, Данненберг был бы не прочь остаться, но его мнения никто не спрашивал. Поэтому Данненберг покорно отправился восвояси, по пути успев похитить со стола бутылку коньяка. В машине Данненберг основательно приложился к содержимому бутылки, опьянел и в свою комнату добирался при помощи Гарина. Но, как это бывает с нечасто выпивающими людьми, Данненберг наотрез отказался ложиться спать. Ему хотелось общения.

– Послушайте, Гарин, вы удивительный человек! Я вами восхищаюсь! Вы великий ученый!

– Без ложной скромности: я тоже так считаю.

Данненберг расхохотался.

– Петр Пето… Петро… Ич-черт возьми! Почему у русских такие сложные имена?

– Вы просто пьяны, Конрад. Утром вы произносили мое имя без запинки.

– Действительно? Утром… Господи, как же я боялся этим утром!

– Боялись? Вы?

Данненберг утвердительно булькнул коньяком.

– Уф… Конечно, боялся. Если бы сегодняшняя демонстрация провалилась, то это был бы конец всему. Карьера, жизнь… Все коту под хвост. Я ужасно рисковал, когда все поставил на темную лошадку.

– Под темной лошадкой вы подразумеваете меня?

– Не обижайтесь. Вас ведь никто не знал! Поставьте себя на мое место: к вам приходит никому неизвестный человек и говорит, что изобрел нечто великое. Кто он?

– Жулик или сумасшедший. Но вы ошибаетесь, говоря, что я никому неизвестен.

Данненберг удивленно вытаращился на Гарина.

– Не понимаю.

Гарин вздохнул.

– Так проходит земная слава… Всего несколько лет назад я заставил говорить о себе весь мир, а теперь моего имени даже не помнят.

От изумления Данненберг слегка протрезвел.

– Кто же вы, Гарин?

Гарин досадливо поморщился:

– Мне неприятно об этом вспоминать. Неважно кем я был, важно кто я сейчас.

– Но что с вами произошло? Как получилось, что вас забыли?

– Роковая случайность и собственная глупость. Я совершил ошибку, вынужден был бежать. Яхта, на которой плыл я и несколько близких мне людей, попала в страшный ураган. Штормом нас выбросило на коралловые рифы. Яхта разбилась, люди погибли. В живых остались лишь двое – я и моя жена. Несколько долгих лет мы вели жизнь робинзонов на этом проклятом коралловом островке. Собирали раковины, ловили рыбу… Лишь в сороковом году меня случайно обнаружило итальянское торговое судно.

– Вас одного?

– Да!

– А как же ваша жена? Погибла?

– Я ее съел, – произнес Гарин с такой интонацией, что Данненберг понял: Гарин не шутит.

– Вы?.. Съели?..

– Да, черт возьми! – вскричал Гарин, вскакивая с кресла. – А что мне оставалось делать?! Это идиотка что-то там неправильно посчитала и умудрилась забеременеть! Долгое время она скрывала свое положение, потом уже было поздно что-то предпринимать. Но питания с трудом хватало на двоих, третий неизбежно должен был погибнуть от голода. Зоя не хотела этого понимать! После родов жена уснула, я убил ребенка. Зое сказал, что ребенок родился мертвым, она не поверила и совершенно обезумела. Попыталась меня убить, мне чудом удалось избежать смерти. Я решил не ждать второй попытки и сам убил ее. Мой мозг, мой ум, мои знания! Все это гораздо ценней, чем свихнувшаяся баба.

– Но зачем же вы ее съели???

– Очень кушать хотелось! Столько лет я питался устрицами и рыбой! Неужели я должен был дать протухнуть нескольким килограммам мяса?

3.

Спустя примерно месяц после демонстрации гиперболоида в кабинете рейхсминистра Вальтер Дорнбергер докладывал Шпееру:

– Как вы знаете, пять танков, вооруженных гиперболоидами, в обстановке строжайшей секретности мы отправили в распоряжение второго танкового корпуса СС. В настоящее время четвертая танковая армия, в состав которой входит этот танковый корпус, ведет бои на Сталинградском направлении. Согласно приказу, танки с гиперболоидами не принимали участия в глобальных сражениях и не приближались к линии фронта. Действуя с дальних позиций, гиперболоиды уничтожили несколько единиц вражеской техники и разрушили долговременную огневую точку русских.

– Потери с нашей стороны?

Дорнбергер замялся.

– Один танк.

– Как это произошло?

– Нам не удалось пока выяснить достоверно. Все, что нам сейчас известно, что танк разрезан тепловым лучом гиперболоида. Командиры остальных танков утверждают, что луч шел со стороны русских.

– А как это объясняет Гарин?

– Он утверждает, что идентичного оружия у русских нет и быть не может.

– Тогда каким образом тепловой луч попал в наш танк?

– Гарин настаивает на том, что это результат преступной небрежности.

Шпеер задумчиво барабанил пальцами по столешнице.

– Ну, допустим. Что вы намерены делать дальше?

Дорнбергер оживился и прошел к висящей на стене карте боевых действий.

– Согласно данным фронтовой разведки, русские готовят прорыв южнее Курска. Цель операции: перерезать железнодорожную линию Курск-Белгород, тем самым лишив наши войска поддержки. Думаю, что на самом деле русские хотят провести разведку местности боем, возможно, это подготовка к более масштабной операции. Это косвенно подтверждается и составом группы. Если данные разведки верны, то прорыв будет осуществляться средними и легкими танками при поддержке самоходных артиллерийских установок.

– Быстро прибежали, пошумели и убежали?

– Так точно, господин рейхсминистр! Наиболее вероятное место прорыва вот тут, у железнодорожной станции Прохоровка. Командование приняло решение направить туда небольшую механизированную группу в составе: две новейших самоходных гаубицы "Оса", три противотанковых самоходных артиллерийских установок "Куница I", два тяжелых танка «Тигр I», шесть средних танков PzKpfw IV и пару легких танков "Рысь".

– Сколько машин будет оснащено гиперболоидами?

– Все, господин рейхсминистр! Все, кроме "ос" и "рысей".

Шпеер выбрался из кресла и подошел к карте.

– Скажите, герр Дорнбергер, а как вы собираетесь проконтролировать ход боя? Вдруг Гарин ведет двойную игру и у русских все же есть тепловой луч? Надо бы проверить, а?

– Я уже подумал над этим, господин рейхсминистр. Здесь, – Дорнбергер ткнул в карту, – очень удобная высота, оттуда все поле боя как на ладони. Мы оборудовали на ней хорошо укрепленный блиндаж.

– Там безопасно?

– Абсолютно, господин рейхсминистр.

– Что ж, прекрасно. Когда вы ожидаете визит русской группы?

– Не раньше, чем послезавтра.

Шпеер изучал карту, покачиваясь с пяток на мыски и обратно. Наконец он принял решение:

– Вот что, Дорнбергер, прикажите готовить самолет. Мы должны своими глазами увидеть этот бой. И позаботьтесь, чтобы Гарин нас сопровождал. Если этот русский нарушил правила игры, то я лично его сожгу его же лучом.

Наверное, впервые в жизни Гарин ощутил тягучий ужас неминуемой катастрофы. Такого чувства он не испытывал ни при бегстве на борту "Аризоны", ни во время урагана, уничтожившего яхту. Сейчас же Гарина выворачивало наизнанку от страха. Но почему? Гарин не понимал. Секрет гиперболоида по-прежнему оставался секретом для всех. Советы не могли украсть чертежи по той простой причине, что чертежей не существовало. Все схемы аппарата, все формулы топлива для гиперболоида Гарин держал в голове, не доверяя бумаге. Все ранее созданные аппараты были уничтожены, Гарин это знал наверняка.

Однако звериное чутье Гарина не поддавалось логике. Какие-то высшие силы вновь вмешались в его планы и работают против него. Будь это реальный противник или внятная угроза, то было бы понятно как с этим бороться. Но сейчас Гарину оставалось только ждать, и это вынужденное бездействие еще больше его пугало.

В отличие от Гарина Шпеер был зол. Уже третий день они торчали в этой дыре, забившись в бункер как крысы в нору. По всем расчетам русские уже давно должны были нагрянуть на Прохоровку, но вместо этого советские танки застряли где-то в лесу. Где именно их носит, когда они приедут и приедут ли вообще разведка ответить не могла.

Гнетущую тишину бункера разорвал зуммер полевого телефона. Дорнбергер выслушал доклад офицера и сообщил:

– Господин рейхсминистр! Наблюдатели засекли движение восточнее железнодорожной станции. Кажется, к нам долгожданные гости!

– Наконец-то! – Шпеер поднялся с неудобного лежака и с хрустом потянулся. – Надеюсь, наши ребята сумеют объяснить этим невежам, что опаздывать нехорошо.

Под дружный хохот Шпеер подошел к стереотрубе и приник к окулярам. Рядом встал Дорнбергер с биноклем.

– Господин Гарин, а вы что же? Не хотите взглянуть на работу вашего оружия?

Все, чего сейчас хотел Гарин, это оказаться как можно дальше отсюда. Но выбора не было.

В стереотрубу Шпеер наблюдал как одна из "рысей" выскочила из своего убежища и на полном ходу помчалась вдоль железнодорожной насыпи.

– Светляк, – произнес Дорнбергер.

– Что? – не понял Шпеер.

– Светляк, господин рейхсминистр. Его задача обнаружить вражескую технику и передать данные "осам".

– Если ваши "осы" разнесут русские танки еще на дальних подходах, то что же будут делать мои гиперболоиды?

– Не беспокойтесь, господин Гарин, работы всем хватит.

Тем временем из-за насыпи выскочил маленький верткий танк с красными звездами на башне.

– Тоже светляк?

– Так точно, господин рейхсминистр! Это Т-50, легкий танк.

Тем временем русский "светляк" увернулся от "рыси", выстрелом сбил гусеницу немецкого танка и помчался в направлении аллеи, где расположилась противотанковая артиллерия. Из кустов возникло облако дыма и Т-50 остановился, объятый пламенем вспыхнувшей солярки. До бункера донесся звук выстрела и следом два взрыва – русские гаубицы уничтожили парализованную "рысь".

– Неплохо, неплохо… – пробормотал Дорнбергер.

– Вы считаете начало боя удачным? – взглянул на него Шпеер.

– Вполне. Во-первых, мы знаем примерное место расположения русских гаубиц, успели засечь по трассерам. Следующий выстрел гаубиц станет для них последним. Во-вторых, мы знаем, где пойдут основные силы противника.

Шпеер не нашелся, что ответить и вновь приник к окулярам.

Ждать пришлось недолго. Сразу в двух местах через насыпь перескочили две "тридцатьчетверки". Лавируя, русские танки стали с двух сторон обходить позицию "куниц".

– Почему не включают гиперболоиды?

– Рано, господин Гарин. Сперва нужно уничтожить русские гаубицы. Смотрите!

Одна из затаившихся в кустах "куниц" всадила снаряд в башню вражеского танка и сразу сдала назад и влево, уходя из-под обстрела. Почти сразу на месте, где только что стояла самоходка, взвился огненно-черный фонтан взрыва. Откуда-то из-за бункера мощным басом ухнуло орудие "осы". Вдалеке взвился столб пламени вперемежку с черным дымом.

– Превосходно! Одну гаубицу мы заткнули, осталось уговорить замолчать вторую и тогда можно спокойно работать!

– Будете ждать, когда она "заговорит"?

– Никак нет, господин рейхсминистр! Если вы заметили, наша вторая "рысь" ушла в разведку.

– Как? Когда?

– Сразу как был уничтожен русский светляк. Раз вы не увидели, то и русские не должны были его заметить.

Словно в подтверждение слов Дорнбергера снова ухнула "оса".

– Что это значит? – обернулся Шпеер.

– Это значит, что наша "рысь" нашла вторую гаубицу. Теперь у русских нет другого выбора, кроме как атаковать всеми имеющимися силами.

Дорнбергер снял трубку телефона:

– Передайте всем: готовность номер один! Готовность номер один!

Шпеер вернулся к стереотрубе.

Ситуация на поле боя изменилась. Неповрежденная "тридцатьчетверка", бросив на растерзание подбитого товарища, спешно удрала за насыпь. Прошло немного времени и насыпь будто вспухла – сразу в нескольких местах над насыпью поднялись башни русских танков. Но переезжать рельсы они не спешили, пытаясь по выстрелам понять расположение танков противника.

Но вместо орудий заговорили гиперболоиды. Полдюжины лучей одновременно рассекли морозный воздух, поджигая ветки кустов. Русские спешно сдали назад за насыпь, но два танка все же получили повреждения. Одному тепловым лучом срезало ствол орудия, второй лишился верхней части башни.

– Все, мы их зажали! – вскричал Дорнбергер. – Вперед они не сунутся, назад им не дадут уйти наши "осы"! Теперь "тигры" с гиперболоидами зайдут с обеих сторон и сожгут всех дотла!

"Господи!" – подумал Гарин. – "Неужели победа?"

И в этот самый миг Шпеер, не отрывавший взгляда от стереотрубы, изумленно воскликнул:

– Черт побери, это еще что такое???

На железнодорожную насыпь карабкалось нечто, формой походившее на советский КВ-1. Собственно, это и был "Клим Ворошилов", но какой! От макушки башни до самой земли танк был покрыт стальными листами, отполированными до зеркального блеска.

– Что задумали эти психи? – озадаченно выдохнул Дорнбергер.

Ответ не заставил себя долго ждать. Направленный на КВ тепловой луч отразился от зеркальной поверхности, не причинив танку ни малейшего вреда. Поворачивая корпус танка, русский водитель направил луч обратно в сторону Панцеркампфвагена. Из кустов полыхнул загоревшийся бензобак, почти сразу взорвалась боеукладка.

– Нет, нет… Этого не может быть! Нет! – шептал Гарин, не в силах отвести взгляд.

Еще три гиперболоида направили лучи на зеркальный танк и все три были уничтожены своим же огнем.

– Отставить! – вскричал опомнившийся Дорнбергер. – Отставить работать лучами!

Но было поздно. Еще два танка были подожжены отраженными лучами. Обезумевшие от ужаса танкисты бросали свои машины, пытаясь бежать, но попадали под перекрестный огонь русских пулеметов.

– Господин рейхсминистр, оставаться здесь далее становится небезопасно.

– Вы правы, герр Дорнбергер, пора убираться отсюда.

– А что делать с этим? – указал Дорнбергер на оцепеневшего Гарина.

– Мне он не нужен.

– Господин Шпеер, – залепетал Гарин. – Господин Шпеер, ведь я честно работал… Я же никому… Гиперболоид…

Шпеер гадливо поморщился, глядя на Гарина, размазывавшего слезы по щекам.

– Вы обещали мне оружие. Помните? Грозное оружие небывалой силы. А ваш гиперболоид оказался бессилен против простого зеркала.

– Я не знал… Клянусь Богом, я не знал! Пощадите меня, я же не знал!!!

– Какая теперь разница? – пожал плечами Шпеер. – Единственное, что я могу для вас сделать, это пообещать быструю смерть. Герр Дорнбергер, распорядитесь, чтобы господина Гарина пропустили в газовую камеру без очереди.

(с) 2012, Сергей Уткин.

http://www.don-ald.ru/rasskazi/3939/

https://fantlab.ru/edition129862

1972

1 июля

Этот день вместил не только настоящее, но и многое из прошлого и будущего...Такого созвездия творцов-земляков город ещё не видел.На высоком берегу Двины собрались писатели, композиторы, художники, скульпторы — те, кого в канун 1000-летия Витебска особенно хотели видеть жители древнего города...Любуясь утренней рекой, гуляли, разговаривали, вспоминали Заир Азгур, Иван Дзержинский, Марк Фрадкин, Петрусь Брока, Владимир Короткевич. В программу дня входила запись на ТВ. В ожидании её и на репетиции было много разговоров, шуток. смеха...Когда пришла очередь выступать, Петрусь Бровка объяснился в любви тысячам своих земляков, а потом прочел "Кали ласка" и др. стихи о родной земле. За ним выступали А. Бембель, А. Богатырёв, Г. Буравкин. З. Азгур, И. Дзержинский, Е. Зайцев, В. Короткевич. А. Мовзон, В. Сорокин, М. Фрадкин. Передача щла час и пять минут: многие зрители тут же звонили по телефону, благодарили своих именитых земляков. А потом от витебского причала отошёл теплоход и повез нас вверх по Двине.

Речная прохлада бодрила, настраивала ^ высокий праздничный лад. Может, потому на палубе царила поэзия. И под гудение моторов читали стихи Петрусь Бровка и Владимир Короткевич. И вместе с Марком Фрадкиным все пели его песни. А с Володей — еще и белорусские народные. А вечером мы сидели на шумном банкете в парке Мазурино. Столы стояли прямо под деревьями. С опозданием пришел из гостей под легким хмельком Марк Фрадкин. И, попросив слово, извинился, сказал, что был у старого друга Бориса Левина и потому задержался. «А почему Вы не привели его сюда?» — бросил реплику Короткевич. Фрадкин улыбнулся и продолжал, что тост он поднимает за Витебск и за новую песню о городе, сегодня он «познакомился с хорошим поэтом» (он назвал меня), и скоро обязательно будет песня... Тут Короткевич, — сидевший рядом, снова не выдержал и прокричал на весь парк: «У-у-у! Давид! Песнопевец! Прочитай «Левитана»!...Ничего я, конечно, не читал, не до того было в жарком и веселом застолье... А Короткевич встал с рюмкой и мы втроем — он, Фрадкин и я — чокнулись, обнялись и выпили за древний Витебск.

...В Дубултах — (1 августа) на побережье прогуливались Целиковская, Любимов и Долматовский...

И еще через несколько минут я встретил Марка Фрадкина. Мы поздоровались. Он приостановился: «Я написал песню к юбилею города... Помните, обещал... А моего соавтора Вы не встретили? Мы договорились кое-что в тексте поправить...» Кто его соавтор, я не знал. Но он сам меня выручил: «Долматовского Вы не видели?» Я ответил, что видел минут пять назад. «Так он далеко не уйдет..; Давид, как витеблянин витеблянину, скажите, оставить мне хоть какую-нибудь примету Витебска? Я ведь хочу, чтобы песня не была откровенно «привязана», и все же — пусть что-нибудь витебское в ней будет. Есть строка, — он вытащил из карманчика тенниски сложенный вчетверо листок, — «здесь когда-то с лыжной горки мир открылся мне, как чудо», а я спою «с высоты Успенской горки»... И хоть ответ мой явно не был ему нужен, я поддержал такой вариант... А еще через минут пять он попрощался и отправился догонять своего друга-соавтора Евгения Долматовского, с которым вместе написали много хороших песен... На взморье, в Майорй, я долго стоял в Музее Яна Райниса. Увидел на фотографии Аспазии надпись: «Витебск». Спросил, и мнеответили, что Аспазия ездила к матери Райниса, которая жила в Витебске с’дочерью — женой Стучки... Я сказал, что сам Райнис Приезжал в 26-м году на открытие театра. «Да, — поддержала музейщица, — мы это знаем, у нас отмечено, что он выступал в Витебске»... «И в этот день, — радостно подумал я, — Витебск тоже был со мной на Рижском взморье»...

Композитор Марк Фрадкин выступает с концертом в Витебске (октябрь 1972 г., фото М. Шмерлинга)

25 октября. Приехала Лидия Обухова. Ее готовы принимать как известную землячку, хотя она только недолгий срок жила с родителями и училась в Витебске в 10-й школе. Обухова сказала, что мечтает написать к 1000-летию книгу о Витебске, просит чтобы ей «создали соответствующие условия...», «прикрепили помощника», который знает историю города, даст ей материалы... Этим займется Миша Рывкин.

1 ноября. Жухлой травы тоска, берег Двины. Старого Витебска старые сны. Искрится листьев медь в звоне подков, будто бы исповедь долгих веков.

25 декабря. Послал письмо Евгению Евтушенко: «Привете двинских берегов, где никак не начнется зима, и с Полесья, где однажды летом мы так неожиданно встретились на вокзале в у Калинковичах. Через четыре дня рванулся я всякими попутными машинами за 150 километров в Хомичи, но услышал на околице: «А маскоўскі карэспандэнт з маткай паехалі ўжо ўчора»...

У тетки Лены собралась родня. И меня тоже не отпускали до вечера... Все жалели, что опоздали. И, может, больше всех — я... Но все — впереди. Ведь в биографию каждого поэта должен быть вписан Витебск, которому в 1974 — 1000 лет! Здесь останавливался Пушкин. Выступал Маяковский. И, кажется, только вчера бродил по городу Светлов... Приглашаю в Витебск! Просто в гости! На Двину, на стихи, на встречи! А пока посылаю фото того августовского дня. «Пошлите Женику! — сказала бабушка Ганна. — Он фотоаппарат забыл взять и жалел...» И еще в пакет вложил моего «Зеленого кузнечика»: «Расти, расправляя плечи, и учись хорошенько!» — желает Зеленый Кузнечик младшему Евтушенко».

1973

30 июня. Когда был в Смоленске, в «В. р.», появилась мод публикация «Будет в Витебске литературный музей». Конечно, к этой идее отношение неоднозначное. Иван Шамякин мне прямо сказал; «А почему в Витебске? Мы же с тобой родились на Гомелыцине. Так давай сделаем такой музей в Гомеле. Я тебе помогу...» Первым из писателей поддержал старейшина Михась Лыньков, он уже прислал книги, откликаясь на мой призыв. И на всех — его автографы: «Витебскому литературному музею».» Послал уже писателям-землякам 50 писем... В горкоме партии сказали: «Надо создать оргкомитет»... Не затянули бы, не погубили бы это дело... До 1000-летия города всего год...

1974

6 января. Вчера и позавчера — с Вертинским. Походили по книжным. Зашли ко мне. Были в краеведческом отделе обл. библиотеки. Там в шкафу все, что я собрал для литмузея. Рассказал Толе всю историю: как был создан оргкомитет, как я принес на первое заседание все мои первые «кирпичи», все, что собрал, и новый текст письма. Было это полгода назад, в июле 73, больше не собирались, книги, фото, которые я передал — все в шкафу (шутя называю «имени меня»), даже мои 15 страниц — каким я вижу музей, скоро 1000-летие, к которому и надо было его открыть...

25 августа. Великий юбилей города.

Праздник, у которого нет точной даты. И потому его можно отмечать много дней...В обл. библиотеке — большая выставка "Книги наших земляков". Девиз её — мои строки, кот. я начинал телепередачи "Тут пачыналіся дарогі" и кот. и теперь встречают читателей крупно выведенные на стене: "Прыдзвінскі край мае вытокі, зялёны шум маіх бароў. Тут пачыналіся дарогі тваіх праслаўленых сыноў." На выставке и фотоальбом «Витебск», в подписях — мои строфы: «Мой город — вот он! — над Двиной. Друзья, внимательно вглядитесь: и в полдень, и порой ночной прекрасен мой любимый Витебск...» Высгупал вместе с Р. Бородулиным, А. Ставером, И. Василевским, Н. Гончаровым.

28 августа. В «В. р.» — «Тысячелетний город мой» (моя телепоэма в сокращении). Накануне в «Комсомолке» статья Гали Сыроежки «Город, который люблю»: «Я кончаю свое признание в любви городу словами витебского поэта Давида Симановича: «Какая б непогодина не развела хмурье, ио есть на свете родина — река, сосняк, жнивье...» А к этим строкам я мог .бы поставить эпиграфом слова из письма мамы: «приезжай — погоды нет, но зато будешь на родине»...

29 августа. В театре — премьера «Званы Витебска». И под шумные овации витеблян смущенно, но с достоинством раскланивающийся на сцене автор — Владимир Короткевич.

30 августа. Торжественное заседание в театре. Доклад Машерова, в котором кто-то из его помощников настойчиво повторяет (и Машеров так и читает): витебчане, витебчане. А мне это режет слух и хочется повторять: витебляне, витебляне... А Короткевич решительно: «Не витебчане и не витебляне — витьби- чи!..» В концерте — Марк Фрадкин. Его подарок городу — новая песня. Он спел «С высоты Успенской горки мир открылся мне, как чудо»... И его «заставили» повторить песню, что он сделал с удовольствием...

31 августа. Продолжается праздник. И столько всего в программе: возложение цветов и венков к памятнику Ленину, памятнику на площади Победы. Митинг и шествие. Шел в колонне рядом с Короткевичем, а он держал за руку свою Валентину. С Володей и Валей — о спектакле, о режиссуре молодого Валерия Мазынскогр, об актерах (Шмаков,; Кулешов, Матусевич, Кокштыс, Ламан, Лобанок, Писарева, Петрачкова), о фактографии и художественном осмыслении истории, о произношении актеров (часто на белорусском)... Сказал несколько «теплых» слов Фрадкину о песне (ему наговорили уже горы комплиментов). Корот-кевич: «Пускай бы она пелась и по-белорусски... Я переведу, но допишу хоть один столбик...» А Фрадкин: «Жаль, что не пригласили Долматовского, все-гаки половину комплиментов за песню я отдаю ему...» Шумит-гремит-звенит праздник. И еще — фейерверк!.. И торжественное заседание и шествие — оба дня — транслировали по телевидению.

коллаж Vitebsk — 1000

1 сентября. Вечерние огни. Как хорошо они видны с балкона. Вчера с Короткевичем долго любовались ярким созвездием. За Витьбой светились дома, улицы. Праздничные гирлянды, надписи — цветные — красные, зеленые, синие... Зажег ли я хоть один огонек этого прекрасного созвездия? Зажгу ли?

гравюры Б. Заборова