Небагате на виняткові події життя Володимира Миколайовича Владка. Ровесник віку, він народився за старим стилем 26 грудня 1900 року в тодішньому Петербурзі, в родині службовця. Закінчив реальне училище. Про цей тип навчальних закладів сьогодні мало хто знає. Реальні училища утримувалися не за казенний кошт, а за рахунок місцевих асигнувань — міських самоуправлінь, пожертвувань купецьких товариств тощо — і за навчальним обладнанням та методами навчання значно переважали гімназії, були ближчими до реального життя (тому, вочевидь, й називалися реальними). Особливо багатими були навчальні кабінети, часто практикувалися екскурсії, викладачі не обмежувалися демонстрацією наочних посібників, а проводили досить складні лабораторні роботи. Велика увага приділялася вивченню предметів гуманітарного циклу, іноземних мов — латинської, французької і німецької. Таким чином, якщо додати, що Володимир Миколайович закінчив згодом ще й Інститут народної освіти, то можна сказати, що він мав глибокі і всебічні знання, вільно володів англійською мовою і латинню, знав про найновітніші відкриття російських і зарубіжних вчених.

Майбутній письменник з дитинства мріяв стати інженером і винахідником, але, рано залишившись без батька, змушений був піти на “власні хліби” — працював у газетах і журналах, виступав з фейлетонами, нарисами, рецензіями, був автором науково-технічних нарисів, а пізніше — і науково-фантастичних оповідань.

Приблизно з 1935-го ж року на останніх сторінках журналу «Знання та Праця» для українських школярів друкувалася «Вікторина професора Глобуса» від популяризатора науки, підписана з етичних міркувань В-ко, оскільки він був членом редколегії і потроху в ньому друкував свою наукову фантастику.

Він прожив велике творче життя — вже юнаком сімнадцяти років став співпрацювати в газетах і журналах: друкував рецензії, нариси, фейлетони, а пізніше й оповідання. Ранні роки творчого життя письменника були пов'язані з Харковом. Тут, у газеті «Харківський пролетар» у двадцяті роки ним були надруковані російською мовою оповідання, нариси, замальовки, які й сьогодні становлять літературний інтерес. Потім письменник співпрацював з багатьма харківськими періодичними виданнями, а пізніше — і з київськими. Деякі його твори з періодичної преси тих років, що не перевидавалися, представлені в цьому томі.

Український радянський письменник-фантаст, журналіст і театральний критик, перекладач, книжковий редактор, член редколегії двох журналів, справжнє ім'я якого – В. Н. Єрьомченко. Я був би схильний написати за традицією: Єремченко. Однак член редколегії журналу «Наука-фантастика» Олексій Яроменок зауважив: «Однак, задля повного торжества істини процитуємо анкету. яку В.М. власноручно заповнив, збираючись у закордонну поїздку. Відповідаючи на питання №2, він написав: «У 1920-х рр. газетний псевдонім “Влад-ко” автоматично став прізвищем замість “Єрьомченко”». («Наука-фантастика» №1/1991 Олексій Яроменок. Той, що небо підпирає: [К 90-річчю В. М. Владка] – с.20-21).

До речі, у цій же статті:

Цікава сама історія виникнення псевдоніма «Владко». Річ у тім, що він з'явився внаслідок типографської помилки, коли на гранках чергової статті, через брак, від імені автора залишилося початок «Влад», а від прізвища – закінчення «ко». Таким чином, сліпий випадок «нафантазував» прізвище, під яким Володимир Миколайович назавжди увійшов в історію української та радянської фантастики.

Що підтверджують Веніамін Еппель та Григорій Кіпніс.

Письменник Григорій Кіпніс згадував, як виник псевдонім у одного з перших українських фантастів Володимира Владка. Свого часу журналіст Володимир Єрьомченко працював у газеті і свої статті підписував справжнім ім’ям. Та якось лінотипісти щось переплутали і від імені автора залишили чотири літери «Влад», а від прізвища – тільки дві останні «ко».

Народилося нове прізвище «Владко», разом – «Володимир Владко». Це звучало енергійно, в дусі схильного до фантазування автора. І він узяв собі «Владко» за постійний літературний псевдонім, який і в житті перейшов на прізвище.

У деяких довідкових та енциклопедичних виданнях називаються дві різні дати народження — 26 грудня 1900 р. і 8 січня 1901 р. Плутанина пояснюється тим, що перша дата вказана за старим стилем. Отже, справжній ювілей письменника маємо відзначати 8 січня...

В усякому разі, у періодичних виданнях 1924 р. вже зустрічався псевдонім «Влад-ко», а потім він змінився на «Владко».

*   * *

До мене звернулася шановна Віра Тирса, яка стверджує, що письменник-фантаст Володимир Єрьомченко (Владко) — старший брат її діда Миколи Миколайовича Кочового.

“Мій дід, Кочовий Микола Миколайович, молодший брат Володимира Владко. Кочовий — це (як і у старшого брата) псевдонім. У першому шлюбі він був одружений з моєю бабусею, Гуленко Вірою Вікторівною. Вони розійшлися ще до народження мого батька. Була якась дивна історія.

Мій тато до 14 років не знав, що росте з вітчимом. Хтось із родичів проговорився і сказав, що його рідний батько, Микола Кочовий — молодший брат Володимира Владко. Тоді мій тато знайшов адресу Владко і повідомив про себе. У нас вдома, в Харкові, навіть був лист від Володимира Миколайовича, надрукований на друкарській машинці. Таким чином, мій тато дізнався про Миколу Миколайовича, пізніше вони познайомилися.

Микола Миколайович, за словами моєї бабусі, був «пролетарським поетом», який приховував своє походження. У них вдома бували всі тодішні «модні» поети, вона називала серед них Тичину і Сосюру. Бабуся була ображена на родину колишнього чоловіка, зрозуміло було, що вони розійшлися негарно. Микола Миколайович не знав, що вона народила сина.

Бабуся розповідала, що її свекруху звали Тетяною, що вона була лікаркою-гінекологом, а свекор загинув за дивних обставин під час революції. Казала, що свекруха з молодшими дітьми виїжджала жити за кордон, а потім повернулася, цьому посприяв старший син, Володимир. Ще тато розповідав, що коли він познайомився з М.М., той працював у газеті «Червоний прапор», вдруге був одружений з Цецилією Зельманівною Маславою. У шлюбі дітей не було. Помер Микола Миколайович у 1960 році, в травні. Казали, що він сказав перед смертю фразу: «Укатали Сивку круті гірки». Йому було 50 років. А з Цецилією Зельманівною я навіть була знайома, але, через юність, мені не спало на думку попросити родинні фотографії.

Жила вона зі своєю сестрою Софією в Харкові. Мій тато був схожий на свого батька. Він розповідав, що коли вперше прийшов до них у дім, щоб познайомитися, вона, відчинивши вхідні двері і побачивши його, настільки остовпіла, що випустила з рук шиття, яке тримала, бо одразу зрозуміла, що це син її чоловіка. Бабуся казала, що Микола Миколайович був музикальний, грав на гітарі, непогано малював. Мого батька звали Тирса Валентин Євстафійович, він був ученим. Наприкінці 90-х виїхав до Мексики, де й помер. Ми зараз теж живемо в Мексиці. Мені б дуже хотілося знайти якихось живих родичів батька. У Харкові жила дочка Сергія Миколайовича Єрьомченка, Ольга. Але мій тато не був з нею знайомий. Я намагалася з нею зв'язатися телефоном, який мені дала Цецилія Зельманівна, але цього не сталося. Напевно, вона вже померла. Це було на початку двохтисячних. Тож я нікого з цих родичів не знала.

Віра Тирса”

Авторка цього листа просить надати будь-які подробиці про родину Володимира Єрьомченка (Владко).

Спробую їх зібрати із записів різних років.

Вячеслав Настецький.

***

Як Владко вказував про себе в анкетах: українець, з різночинців, службовець, прозаїк, член Спілки радянських письменників з 1934 р.

Батько — Єрьомченко Микола Іванович, 1872 р.н., Воронеж, газетний технік, помер у 1915 р., похований у Воронежі.

Мати — Єрьомченко (Мичкіна) Тетяна Петрівна, 1876 р.н., Тараща, акушерка, померла у 1944 р., похована в Нижньому Тагілі.

У нього було 3 молодших брати. Так вказував в анкеті 1941 р.

До 1951 р. У Владко залишилося тільки двоє братів, один з яких був відповідальним секретарем харківської газети «Червоний прапор», а другий брат працював завучем Харківського спеціального ремісничого училища №6.

У 1972 р. вказував так у складі сім'ї: молодший брат Єрьомченко Сергій, 1910 р., народжений у Санкт-Петербурзі, викладач ПТУ-3 м. Харкова, проживає на вул. Гіршмана, 9.

Син Владко Борис, 1931 р. (в анкеті 1943 р. записаний як Ерік) народжений у Харкові, художник-оформлювач, м. Київ, пр. Дружби народів, 140, кв. 14.

В оповіданнях свого тата «Командир Штепсель» та «Гроза гримить» (обидва 1935 р.) він фігурує, як Ерік.

Лист від Бориса (4.4.1971): «Привіт Марині та Есфірі Яківні). Ліда, Ігор, Оля і т.д. передають тобі привіт».

Володимир Владко одружений вперше на Ткаченко Христині Данилівні, яка померла у 1949 р.

Одружений вдруге у 1950 р. на Демаш Зої Василівні, 1917 року народження. Розлучився у 1960 р.

Одружений втретє на Рекун Марієтті (Марині) Федорівні, 1930 р. н. із Сімферополя, старший редактор, парторг журналу «Всесвіт» (за даними 1964 р.)

ВЛАДКО МАРІЄТТА ФЕДОРІВНА 2939451 1930-09-12 М.КИЇВ, ПИЛИПА ОРЛИКА, 10 кв. 13

ДЕМАШ ЗОЯ ВАСИЛІВНА 2455337 1917-06-28 М.КИЇВ УРИЦЬКОГО, 32, кв. 11

Демаш Зоя Василівна (1917.06.28, Луганська обл., м. Рубіжне, — 1998.01.30) мешканка: Україна м. Київ.

У Києві сім"я Владка проживала спочатку на Музейному провулку, 8, Госпітальній, 20, кв. 56, вул. Кірова, 35 кв. 59, тел.3-32-20, вул. Жовтневої революції, 25а, кв. 9, тел. 3-63-27, потім на вул. Дарвіна, 8 кв. 59, тел. 25-11-70.

Владко похований на київському Байковому кладовищі, ділянка 8а, ряд 2, місце за могилою Григорія Епіка.

На першій чорній гранітній стелі (батькам третьої та останньої дружини Владко) напис: Федір Митрофанович (7.1.1893-18.7.1959); Клавдія Яківна (5.4.1908 — 5.1. 1994) нижче — Рекун.

На другій такій же стелі: Владко — Рекун Марієтта Федорівна (12.9.1930-17.4.2010); Владко Володимир Миколайович (26.12.1900-20.4.1974).

*   * *

Зі спогадів Григорія Кіпніса:

Владко щодо позичання грошей був абсолютно безвідмовним, особливо після того, як почали з 1959 року знову виходити його НФ-романи. Позичав він, звісно, не всім підряд, але зате будь-яку суму. За єдиної умови: ти сам маєш назвати дату повернення боргу — і цей день стає законом. У грошових стосунках, як, втім, і в будь-яких справах, він був педантичний до межі; «типовий німець» — іноді казали про нього... Але тільки — якщо мати на увазі крайній педантизм. В іншому ж він радше скидався на англійця. Елегантний, підтягнутий і стрункий, у бездоганно випрасуваній сорочці та завжди відпрасованих штанях, у якихось незвичайних шкарпетках і до блиску начищених черевиках, завжди гладко поголений, з чітким проділом, у модних великих окулярах з товстими лінзами. Наче щойно вийшов з будівлі англійського посольства! А манери, а знання етикету, неписаних правил пристойності!

Однак, головними предметами його школи були література та журналістика. Сам він писав у газету дуже рідко, у разі крайньої потреби. Але вмів чудово розповідати, як потрібно писати. Наприклад, у нас у ті часи неодмінно починали репортаж чи нарис з якихось красивостей, скажімо, з опису природи чи зовнішності героя. Владко вчив: початок, а тим більше найперша фраза має бути ударною. Щоб читач мимоволі захопився. І заголовок має бути привабливим, нехай навіть не дуже зрозумілим, але таким, щоб захотілося прочитати хоча б перші рядки. Кожній моїй вдалій замітці він радів, здається, більше за автора.

Владко щодо позичання грошей був абсолютно безвідмовним, особливо після того, як почали з 1959 р. знову виходити його НФ-романи. Позичав він, звісно, не всім підряд, але зате будь-яку суму. За єдиної умови: ти сам маєш назвати дату повернення боргу — і цей день стає законом. У грошових стосунках, як, втім, і в будь-яких справах, він був педантичний до межі; «типовий німець» — іноді казали про нього... Але тільки — якщо мати на увазі крайній педантизм. В іншому ж він радше скидався на англійця. Елегантний, підтягнутий і стрункий, у бездоганно випрасуваній сорочці та завжди відпрасованих штанях, у якихось незвичайних шкарпетках і до блиску начищених черевиках, завжди гладко поголений, з чітким проділом, у модних великих окулярах з товстими лінзами. Наче щойно вийшов із будівлі англійського посольства! А манери, а знання етикету, неписаних правил пристойності!

Однак, головними предметами його школи були література та журналістика. Сам він писав у газету дуже рідко, у разі крайньої потреби. Але вмів чудово розповідати, як потрібно писати. Наприклад, у нас у ті часи неодмінно починали репортаж чи нарис з якихось красивостей, скажімо, з опису природи чи зовнішності героя. Владко вчив: початок, а тим більше найперша фраза має бути ударною. Щоб читач мимоволі захопився. І заголовок має бути завлекаючим, нехай навіть не дуже зрозумілим, але таким, щоб захотілося прочитати хоча б перші рядки. Кожній моїй вдалій замітці він радів, здається, більше за автора.

Владко вчив не тільки писати, а й правити матеріал. Правити лише злегка, не руйнуючи авторської конструкції, не позбавляючи його власної інтонації. Просто замінював два-три слова, робив якусь перестановку, прибирав зайве...

Він однаково добре розумівся на різних видах мистецтва, від живопису та архітектури до музики та кіно, але особливо любив театр, вважався одним із найкращих його знавців на Україні.

І джентльменом — у прямому і широкому сенсі слова — Володимир Миколайович був справжнім. Жінки це знали або відчували, і ставилися до нього з підвищеним інтересом.

Проте, любили його, звісно, далеко не всі. Був він все-таки трохи білою вороною на загальному тлі, в тому числі й серед нашої письменницької братії. Та й характер мав, загалом, досить замкнутий. Вмів тримати дистанцію між собою та іншими. Багатьом здавався надто зарозумілим і гордим, декому — надто інтелігентним, наче з іншого світу. Але навіть ті, хто недолюблював, все одно поважали його. Не могли не поважати. За те, що багато знав. За незалежний характер. За високе почуття власної гідності.

*   * *

Він знав насправді дуже багато. Його ерудиція вражала. Бездоганне володіння українською та російською, та ще — англійська й польська мови. Глибоке знання літератури.

Він багато й жадібно читав, дещо давав почитати й нам. Мені, наприклад, він відкрив таких заборонених тоді поетів, як Анна Ахматова та Марина Цвєтаєва, Осип Мандельштам і Микола Гумільов, Саша Чорний і Микола Олійников. Якось приніс тоненькі машинописні книжечки Саші Чорного та Миколи Олійникова, почитав уголос, ми прийшли в захват. Белла Русакова із задоволенням передрукувала вірші в кількох примірниках, акуратно їх зброшурувала і наступного дня ми отримали збірочки цих талановитих поетів, яких іноді називають іроніками та абсурдистами і яких не так вже й давно стали знову видавати.

Зовні стриманий і сухуватий, Владко тонко розумів і цінував гумор. На цьому можна було зіграти. Зняти напругу чи невдоволення. Правда, він рідко виходив із себе, завжди намагався зберегти олімпійський спокій. Жодного разу я так і не почув від нього грубого слова, не пригадаю випадку, щоб він підвищував голос, кричав, матюкався. Не те що ми, грішні!

Марина, вдова Володимира Миколайовича, свого часу показала мені теку, де він зберігав усілякі веселі штучки, в тому числі смішні послання, які я присвячував йому в різні роки. Перше з них датоване груднем 1953 року. Останнє написано наприкінці 1970-го до 70-річного ювілею Владка, який давно вже залишив «Літературну газету» і перейшов, як кажуть, на вільні творчі хліби. Ювіляр влаштував шикарний банкет, на якому були присутні видні київські актори, письменники, режисери, художники і навіть спеціально прибула з Одеси група солістів театру оперети на чолі з Михайлом Водяним (свого часу Володимир Миколайович врятував цей талановитий колектив від ідеологічного розгрому). Гарне застілля одразу перетворилося на веселий капустник. Я прочитав вітальний адрес, який починався так:

«Дозвольте в цей незабутній для всіх нас день вітати в особі Володимира Миколайовича Владка наймолодшого ровесника XX століття, з яким ось уже 70 років він не тільки йде в ногу, не відстаючи ні на крок, але й час від часу обганяє його, випереджає своїми думками та ідеями, заглядає в прийдешні дали своїми творами, замахується у своїх книгах на Венеру та інші планети, де, як відомо, теж життя немає, творить і фантазує, пише і видається, п'є і закушує, і взагалі поводиться точно так само, як і його бурхливе XX століття, яке зазвичай називають атомним, або космічним, або кібернетичним, але яке слід було б назвати просто — століття Владка!»

І коли дивишся на нашого ювіляра — стрункого й підтягнутого, елегантно, що сідає у свій автомобіль; або заглядаєш в його очі, де завжди гуляє тонка іронічна іскорка; або спостерігаєш, як він проводжає поглядом миловидну дівчину, що раптом промайнула (очевидно, малюючи у своїй письменницькій уяві якийсь епізод з життя мешканок Венери); коли розмовляєш з ним про те, про се (і, між іншим, про це теж); коли вслухаєшся в його мову і вдумуєшся в його слова, розумієш, що друга молодість — це не вигадка, що друге дихання — це реальність, і що безмежно правий англійський філософ і літературний критик XVIII століття Семюел Джонсон, зауваживши одного разу: «У 77 років час ставати серйозним!»

Так. Володимире Миколайовичу, час і справді помаленьку хоча б. робити вигляд, що Ви вже не зовсім молода людина, що Вам, між нами кажучи, вже не тридцять. Час нарешті зрозуміти, що не за горами Ваші 77, коли воленс-ноленс потрібно буде стати серйозним.

Коли аналізуєш творчий, життєвий, сімейний, автомобільний шлях Владка, то уявляється цей шлях дорогою, хай і не завжди прямою та гладкою, але постійно такою, що йде вгору, відкриваючи мандрівникові все нові перевали, барвисті горизонти та пейзажі. На цьому шляху Володимир Миколайович завжди являв собою приклад для наслідування. Його вроджена інтелігентність та англізована стриманість, глибокий аналітичний розум і широка ерудиція, високий професіоналізм і вузькі штани ще в середині 60-х років, коли з цим так боролися, — все це не переставало захоплювати нас, його учнів, співробітників, товаришів. Його завжди любили читачі. І читачки теж. Щасливі роки спільної роботи з Володимиром Миколайовичем не минули безслідно і для мене. З його ім'ям так чи інакше пов'язане все, чого я досяг і що зараз маю, включно зі схильністю до вишуканих страв і, відповідно, виразкою 12-палої кишки. Дякую Вам, Володимире Миколайовичу, за все!..»

І так далі, в тому ж дусі. Дух іронії теж можна було б назвати владківським, він завжди заохочував і розвивав його. А все разом — робота і гумор — якимось дивовижним чином органічно перепліталися в нашому корпункті. Добре написав про це мій друг ще з давніх літгазетівських часів, відомий літературний критик, Лазар Лазарев. У 1990 році в бібліотечці «Огонька» вийшли його спогади про Віктора Некрасова та Андрія Тарковського, де він, до речі, розповідаючи про свої поїздки до Києва, пише:

«...Треба сказати, що в ті часи, коли редакційні справи досить часто приводили мене до цього міста, корпункт “Літературної газети” відігравав там роль, висловлюючись нинішньою мовою, неформального літературного клубу. І не тільки літературного — чимало цікавих людей найрізноманітніших професій довелося мені там бачити; і “кіношників”, і художників, і лікарів, і інженерів, і навіть закрійницю ательє, яка писала гострі та проникливі статті про сучасну літературу. Заходили туди мимохідь, нібито на хвилинку, а застрягали зазвичай надовго...

...За довгі роки журналістської роботи я мав нагоди не раз переконатися, що якщо в редакції сам собою виникає такий “клуб”, де вічно товчуться у справі й без діла якісь люди — автори, потенційні автори і просто спраглі там провести час, бо цікаво, “клуб”, де йде постійне змагання дотепників — стоїть сміх і галас, переривані зрідка кимось зі співробітників: “Хлопці, тихіше, дайте дописати абзац”, але його ніхто не слухає, — то в цій редакції напевно робиться хороша газета чи журнал. І київський корпункт, судячи з матеріалів, що виходили на шпальту, був найкращим у “Літературній газеті”. Там працювали блискучі журналісти — велика частина з них була або ставала письменниками...».

Владко — фундатор, засновник корпункту «Літературки» по Україні. І до нього в попередній «Літературці» працювали власними кореспонденти в Києві, але не ТІЄЮ була сама газета та її кореспонденти, їхній статус, коло обов'язків. Утворення ж нових корпунктів пов'язане з приходом у «Літературку» К. Симонова. У серпні 1961 року запрошений ним на роботу Владко залишив свій високий пост начальника Головреперткому УРСР і, отримавши 3 кімнати у флігелі буд. 10 по Великій Підвальній, заснував там київський корпункт.

Журналістська кар'єра Владка до цього складалася з репортерства в Петрограді одразу після революції, співпраці в газетах Воронежа та Харкова, наприкінці 1920-х був кореспондентом популярної ЗАІ — газети «За Індустріалізацію», у середині 1940-х працював кореспондентом «Правди» та Совінформбюро, викладав журналістику у вишах.

Властивість корпункту притягувати цікавих, яскравих, здібних і талановитих людей — це теж було пов'язано з ім'ям Володимира Владка, принаймні почалося з нього — засновника.

Григорій Кіпніс

* * *

Зі спогадів Олександра Каневського:

“Ми знали, що в Москві існує професійний комітет драматургів, створений з тією ж метою: легалізувати літераторів, які не є членами творчих спілок. Я поїхав до Москви, дізнався, як вони це організовували, і, повернувшись до Києва, почав разом з Робертом Віккерсом та ще кількома нашими колегами «пробивати» аналогічний комітет у Києві. Те, що така організація існує у столиці, було дуже вагомим аргументом для київських чиновників, і, за кілька місяців, ми мали на руках рішення про створення київського професійного комітету драматургів, але з обов'язковою умовою, що керувати ним буде якийсь відомий український письменник, неодмінно член партії. Ми довго перебирали прийнятні кандидатури і вирішили, що нашим головою має бути Юрій Петрович Дольд-Михайлик, на той час дуже популярний письменник, автор першого гучного радянського шпигунського роману «І один у полі воїн».

Після смерті Дольд-Михайлика треба було шукати нового голову, і ми зупинилися на кандидатурі Владко Володимира Миколайовича. Це був відомий на Україні письменник-фантаст, його часто видавали та перекладали в інших країнах. Але найголовніше – він був інтелігентною і порядною людиною.

Коли я вперше прийшов до нього, він підкорив мене своєю імпозантністю: сивий аристократ сидів у старовинному кріслі, у розкішному халаті з атласними відворотами, на шиї – шовкова хустинка, на пальці – рубіновий перстень. Він уже перевалив за шістдесят п'ять, але очі були молодими, живими, чіпкими. Дружина Марина була молодшою за нього років на 30 (Владко до кінця днів своїх любив молодих жінок). Мама Марини, Клавдія Яківна, теща Володимира Миколайовича, теж була значно молодшою за нього. Ці дві жінки доглядали за ним, як за падишахом. Марина займалася виданням його книг, перекладами, договорами, гонорарами, а теща – його шлунком: варила, пекла, смажила, маринувала… Вона дивовижно смачно готувала, я куштував у них такі делікатеси, яких ніколи не їв раніше. Взагалі, застілля у Владко славилися своєю вишуканістю та смакотою.

Спочатку він дуже стримано поставився до моєї пропозиції. Тоді я перелічив кілька дуже відомих прізвищ членів нашого комітету, наприклад, таких як поет Юрій Рибчинський, автор десятків популярних пісень, які виконували найвідоміші вокалісти, і на естрадах, і по радіо, і по телебаченню. В очах у Владка спалахнув інтерес. Потім він довго розпитував про мене, про мої роботи… Поступово теплішав все більше й більше. І врешті-решт, заявив:

«Ваша організація – якась фантастична, а я – письменник-фантаст, тому готовий її очолити».

За час його головування ми дуже здружилися, часто я і Майя бували в нього, він з Мариною – у нас. На святкуванні мого сорокаліття я читав вірші про кожного, хто сидів за столом. Збереглися рядки і про нього:

Владко Владимир, бабник и эстет,

Наверное, судьбе было угодно,

Чтобы пройдя через десятки лет,

Вы в жизнь мою вошли бесповоротно.

Я поделюсь секретом тайных дум:

Хочу дожить до ваших лет, не меньше,

И сохранить Владковский ясный ум,

И сохранить Владковский взгляд на женщин!..

Йому дуже подобалися веселі, хуліганські вечори, які ми влаштовували в приміщенні нашого комітету; обговорення віршів, п'єс, кіносценаріїв, чесні, іноді досить різкі, але завжди доброзичливі, на відміну від подібних обговорень у Спілці письменників, підлабузницькі та лицемірні. Він любив бути присутнім на нарадах бюро, які проходили легко, весело, по-сімейному, іноді навіть за чаркою коньяку. При ньому організація зміцніла, виросла (до неї входило вже понад сто осіб), набула відомості не тільки в Києві, а й по всій республіці.

Владко помер раптово. Були пишні похорони, багата труна, прощальні промови секретарів Спілки письменників, яких Володимир Миколайович за життя терпіти не міг, і обилие, як завжди, найсмачніших страв, які плачуча Клавдія Яківна приготувала на поминки свого зятя. Ми провели траурні збори, присвячені пам'яті Владка, і стали думати, як жити далі.

*   * *

Зі спогадів письменника-фантаста Андрія Дмитрука:

“Владко був високим, струнким, елегантним чоловіком, завжди як «денді лондонський одягнений». Як правило, у хорошому костюмі, світлій сорочці та з краваткою. Любив хороший коньяк і цигарки. Дружина, Марія Рекун, була набагато молодшою за нього. Працювала в журналі «Всесвіт». Я познайомився з Владком у 16 років. Очевидно, привів до нього тато — відповідальний секретар редколегії республіканського журналу «Знання та праця», до редколегії якого і входив. Жив тоді, десь у 1963-му році, Владко на Бессарабці. Дружина була років на 30 молодшою, дуже владна. Після смерті письменника частину архіву передала до Державного музею літератури України. Однак, коли їй знадобилася якась довідка з архіву, у музеї видати їй відмовили.”

Зі спогадів Лазаря Лазарева:

“Володимир Миколайович Владко, популярний до війни український письменник, чий фантастичний роман про космічний політ на Венеру «Аргонавти всесвіту» я прочитав у шкільні роки, — людина з винятковими манерами, завжди зовні й внутрішньо «застебнутий на всі ґудзики», схожий на англійця, точніше, на те, як ми собі уявляємо англійців”.

Лазар Лазарев.

*   * *

Зі спогадів Дмитра Павличка:

Третя дружина Владька В. Н.

Владько був одружений втретє на Рекун Марієтті (Марині) Федорівні, 1930 р. н. із Сімферополя, старший редактор, парторг журналу «Всесвіт» (за даними 1964 р.)

Дружина — поетеса, журналістка та перекладачка, Марина (Марієтта) Федорівна Владько, красуня, значно молодша за свого чоловіка (А. Дмитрук).

Владько — Рекун Марієтта Федорівна (12.9.1930-17.4.2010); Владько Володимир Миколайович (26.12.1900-20.4.1974).

Тобто, вона проводила його в останню путь.

Відомості про неї досить скупі та розрізнені:

Після смерті автора у 1974 році його вдова Марина Владько передала більшу частину архіву чоловіка до Національного музею літератури України. Невелика частина його архіву потрапила до ЦДАМЛМ.

Або:

За пропозицією Д. Павличка М. Владько звільнилася з редакції за власним бажанням». Хто чув розмову М. Москаленка та М. Фішбейна, розмову М. Владько зі мною? Я розмовляв з нею так, щоб нас ніхто не чув. Я просив Марину піти з журналу і цим врятувати «Всесвіт» і себе від ударів згори, адже через її заяву нас усіх могли розігнати. Марина Владько, секретар парторганізації журналу, яка справедливо обурювалася антисемітськими мотивами в романі чеського письменника Плудека «Ва-банк», вчинила мужньо, сама залишила роботу в журналі. Мій «Всесвіт» ще два роки проіснував, але епоха нового редактора, прислужника Москви Коротича, вже була на порозі. Сьогодні мені здається, що донощики, які підслуховували мене і дізнавалися, чим я дихаю, — це негідники, які мимоволі послужили правді.

Дмитро Павличко.

*   * *

Ось і все, шановна Віро, що мені вдалося розшукати про Вашого двоюрідного дідуся, класика української наукової фантастики, який, можливо, і не був зачинателем жанру, але був першим, хто присвятив йому все своє життя.

В. Настецький

2024