Главный герой романа, от лица которого ведётся повествование, является, как и положено Гулливеру, уроженцем Британии, однако- нашей, коммунистической Британии: действие разворачивается в светлом будущем, точнее, в 541-м году «нашей эры, датирующейся Октябрьской революцией в России». Профессор Эдинбургского университета Гулливер отправляется на стратоплане в Мельбурн, чтобы принять участие в конгрессе историков, посвящённом «великой эпохе войн и революций» (вполне очевидно, что обращение к этим славным временам является главным развлечением в мирные дни всеобщего благоденствия).

Несмотря на своё солидное название, чудо инженерной мысли наших потомков терпит аварию над Индийским океаном. Гулливер, оказавшийся, очевидно, единственным выжившим, приходит в себя на острове, ставшем заповедником фашизма- в своё время ковчег с нацистами, спасшимися бегством после краха режима, нашёл пристанище на этом неведомом географам уголке планеты. Нужно заметить, что в ретроспективном описании рассказчика гибель гитлеровской империи (что вполне естественно для представлений советского автора из 1936-го) оказывается следствием не понесённого в результате войны разгрома, а восстания пролетарских масс Германии, поддержанных правительством СССР.

Так вот, пятисотлетний рейх на острове Арии, каким его застаёт Гулливер, пребывает в самом жалком состоянии, деградировавший в своеобразный вариант первобытно-общинного строя из-за наложенного отцами-основателями запрета на научные изобретения, призванного помешать арийцам с помощью какой-либо машины покинуть остров, за пределами которого они могут стать жертвами низших рас. Гость из свободного мира, спасённый от расправы одним из местных вождей для неясных поначалу целей, с ужасом и недоумением исследует обычаи, нравы и социально-политическое устройство острова.

Откровенно говоря, описание местных порядков не слишком напоминает идеологию национал-социализма. По сути, всё сводится к классовой борьбе, угнетению тружеников правящими кругами, расистский же антураж введён, нужно признать, довольно бестолково.

Островным государством правит пара дюжин арийских вождей с вождём вождей во главе. Когда кто-то из них уходит в Вальгаллу (на острове исповедуют религию древних германцев, о которой писатель имеет довольно смутное представление, о чём можно судить хотя бы по тому, что Одина и Вотана он считает двумя разными божествами), на его место берут представителя младших вождей, которых в свою очередь набирают из числа испытуемых- детей, воспитывающихся, при отсутствии института семьи, в военизированном поселении-коммуне. Большую часть испытуемых, признающуюся недостойной пополнить касту вождей, превращают в рабов, для чего юношей и девушек, достигших 17-летнего возраста, подвергают кастрации. В результате наиболее многочисленный на острове класс рабов, единственных, кто занят сельским хозяйством и охотой, превращён в этаких зомби- не в ромеровском, а в первоначальном, гаитянском понимании, покорный, безвольный рабочий скот. «Кто работает, должен быть обеспложен; кто обеспложен, должен работать»- претворяя в жизнь эту формулу (в «Господарстве* доктора Гальванеску» Смолича, https://www.facebook.com/photo.php?fbid=1..., представлен более изощрённый её вариант), вожди добиваются полной покорности пролетариата, хотя и ценой существенного понижения его работоспособности.

На острове есть ещё одна группа, производители, самки и самцы- по сути, отдельное племя, являющееся наиболее непродуманным элементом произведения. В общественной структуре острова эта группа оказывается чем-то абсолютно лишним- её единственной функцией является, как можно догадаться из наименования, размножение, при этом самки и самцы представляют собой дегенеративных существ, развитых физически, но при этом умственно отсталых, фактически являющихся микроцефалами. Получается, что правители острова Арии проявляют похвальную и весьма неожиданную для нацистов терпимость к альтернативно одарённым поданным- эти горе-производители не заняты ничем, кроме спаривания и деторождения, притом, что эти их занятия, как следует из текста, совершенно бесполезны для арийской расы: вожди набираются не из их злополучных отпрысков, а из детей, родившихся от обычных девушек из числа испытуемых, которых выбирают для себя вожди перед их «обеспложиванием» (кстати сказать, судя по книге, этой операции в конечном счёте подвергают вообще всех девушек- кроме беспечных «самок», разумеется, -поскольку вождей-женщин не существует).

Вместе с тем, в подходе автора к теме есть и несомненные достоинства. К примеру, мне кажется довольно остроумным решение показать современную политическую доктрину- пускай и изображённую довольно поверхностно и искажённо, -с точки зрения гостя из будущего, для которого расистские теории, классовое угнетение и подавление инакомыслия являются не просто жестоким варварством, но и чем-то попросту нелепым, непонятным, непостижимым (хоть как-то разобраться в происходящем Гулливеру помогает его специализация историка). Настоящее нацистской Германии (а по сути, и Советского Союза, к которому в той же мере можно отнести описанные в романе уловки пропаганды, уничтожение оппозиции и междоусобные интриги вождей) предстаёт здесь смутным, зыбким, сюрреалистическим кошмаром прошлого.

Разве и нам подчас иные подробности повседневной жизни Третьего рейха или сталинского СССР не кажутся чем-то почти неправдоподобно чудовищным, будто только приснившимся человечеству? Хотя практика современных диктатур и экстремистских формирований, включая соседний тоталитарный режим и ситуацию на востоке страны (не говоря уже о соотечественниках, оказавшихся по одну с нами сторону баррикад и исповедующих взгляды, мало чем отличающиеся от нацистских и сталинских), подтверждает, что в них нет ничего нереалистичного.

К достоинствам романа я бы отнёс и заключительную часть, в которой большинство испытуемых, свергнувших вождей под руководством Гулливера, недовольна стремлением героя уничтожить диктатуру вместо того, чтобы поставить во главе её их самих. Вполне очевидно, что многие из них готовы на новый бунт. И вовсе не воля угнетённых, готовых, победив дракона, отказаться от соблазна занять его место, а властное цивилизаторское вторжение «демократической коалиции»- появление спешащих на помощь Гулливеру стратопланов, -спасает ситуацию от естественного финала большинства революций.

На снимке- переплёт моего экземпляра. Заслуживающие внимания примеры иллюстраций можно увидеть на странице книги на страницы книги на Фантлабе- https://fantlab.ru/edition150682.

P.S. Мне показалось любопытным, что Штерн предугадал, что формат чтения, увы, претерпит в будущем изменения, описывая своеобразные кинокниги. Собственно и рассказ его Гулливера является- не улавливаемый техникой 1936-го и потому по старинке изложенный на бумаге, -документальным фильмом, смонтированным из записей, заключённых в его сознании:

«Мой рассказ был конечно сфотографирован, и мне почти не пришлось его отшлифовывать. (...) ...я слушал собственный рассказ и видел на матовом экране идеовизора все образы, запечатлевшиеся в моём мозгу».

А эти строки дают некоторое представление об историческом нон-фикшне будущего:

«Я думал о своем докладе, посвященном великой германской революции, и вспоминал сцены, запечатленные на экране нашими лучшими писателями-мыслителями, тщательно изучавшими все документы, сохранившиеся от этой эпохи. Особенно сильное впечатление произвел на меня Риолан, могущественное воображение которого дало нам ряд ярких картин кровавой гражданской войны и победоносной революции. Образы, возникшие в мозгу Риолана, с поразительной четкостью воспроизводились на экране идеовизора».

https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B...

Ми не дуже багато знаємо про Зінгмана, авантюриста-видавця й книго-

торговця, який народився в Ковно 1889 р., надрукував декілька віршів їдишем

і приїхав до Харкова під час Першої світової війни з переселенцями з півно-

чі смуги осілості. Зінгман торгував текстилем, відкрив, уже після падіння цара-

ту, їдишську типографію, де видавав газету «Der yiddisher komunist», надрукував

декілька малопомітних п’єс і віршів, поїхав до Німеччини, де також заснував

типографію, видав свій епігонський напівавтобіографічний роман (як він сам

його називав), через Литву повернувся на схід і переїхав до СРСР, де 1929 р. не-

сподівано помер у Криму.

Сучасному читачеві Зінгмана відкрив мій колега з Нью-Йоркського універ-

ситету Геннадій Естрайх, який присвятив цьому забутому їдишистському літе-

ратору декілька публікацій2

. Проте Зінгман заслуговує більшого – і саме ця пер-

ша його публікація українською в «Judaica Ukrainica» у блискучому перекладі

1 Див.: Ben-Ya‘akov (Kalman Zingman), Ba-‘ir he-‘atid “Edenyah” / In der tsukunft-shtot Edenia

(Tel Aviv: Eked, 1996).

2 Gennady Estraikh, In Harness: Yiddish Writers’ Romance with Communism (Syracuse, NY: Syracuse

University Press, 2005); Gennady Estraikh, “Utopias and Cities of Kalman Zingman, an Uprooted

Yiddishist Dreamer,” East European Jewish Affairs 36, no. 1 (2006): 31–42; Gennady Estraikh,

“Zingman, Kalmen,” in YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe, ed. by Gershon David Hundert

(New Haven: Yale University Press, 2007), 2: 2024–2125.

Бен Яков (Калмен Зінгман)

232

молодих українських фахівчинь відкриє нам непересічну уяву цього автора, ко-

трий вигадав утопічний Харків середини сорокових років ХХ ст. Дія в «Еденії»

відбувається за 25 років після того, як Зінгман закінчив свій невеличкий напів-

обірваний роман, і за 15 після його смерті.

Утопія – пророцький жанр, який фокусується на тому, чого немає в реаль-

ній дійсності і що має бути, і, як будь-яке пророцтво, він відштовхується від ін-

ших пророцтв, із котрими не погоджується та вступає в суперечку. Власне ка-

жучи, ми зрозуміємо, що нам пророчить Зінгман, якщо порівняємо його утопію

з найвпливовішою – а сьогодні вже й напівзабутою – утопією початку століття,

яку 1903 р. оприлюднив сам Теодор Герцль3

.

Герцлівська книжка (також невеличкий роман) називалася «Altneuland»

(«Стара нова земля»). У ній Герцль зобразив Палестину на початку 1920-х рр. –

за 19 років після того, як сам він помер, і за 20 років від часу, котрий визначено в

романі як «віденський реальний». Герцлівська утопія заперечує ідею діаспорно-

го існування євреїв. Вони воліють мешкати насамперед у Палестині, в її оновле-

ному, технічно й соціально розвиненому суспільстві, де розмовляють усіма єв-

ропейськими мовами, – і, звичайно, також івритом. В уявній Палестині 1923 р.

будують нові могутні порти, що конкурують із єгипетськими, там їздять із кінця

в кінець країни потягом, бо залізниці зв’язують усі міста й поселення; там на-

вчають за системою англійських приватних шкіл і розмовляють усіма мовами, а

їдиш не відіграє майже жодної ролі. Цей космополітичний Новий Ізраїль – взі-

рець європейського лібералізму, світськості, профспілкового руху. За Герцлем,

майбутнє єврейського народу – саме там, у Палестині, бо євреї світу все більше

переконуються, що в діаспорі майбутнього для них немає.

Саме майбутнє діаспори турбує Зінгмана, для якого народна культурна ав-

тономія з її розвиненими інститутами взаємодопомоги є основою майбутнього

суспільства. Це суспільство для нього – «новий лад» і «наша прекрасна сучас-

ність». У ній головне зазвичай – їдишська (тобто діаспорна) культура й соціаліс-

тична утопія, котра на цій пролетарській культурі базується. Головні харківські

вулиці названо іменами великих єврейських письменників – за десять років

до того, як їх канонізує радянська влада (Менделе, Перец, Шолом-Алейхем).

Їдиш – це не тільки мова харківського єврейського театру й газет, мова робітни-

ків та інтелігенції в Україні, це також нова мова євреїв у Землі Ізраїлю, де вона

вступає в очевидну суперечку з офіційною мовою – івритом, де до неї ставлять-

ся зневажливо, але терпимо, і де вона поступово перемагає. Їдиш, натурально, –

мова робітничого класу Палестини, і хоча в провідних університетах, названих

на честь налаштованих по-сіоністському Марморека й Вольфсона, викладають

івритом (так, як це буде зроблено після 1925 р. у хайфському Техніоні та Єврей-

ському університеті в Єрусалимі), їдишистський університет, названий на честь

видатного російського й американського соціаліста-їдишиста Житловського, –

3 Theodor Herzl, Altneuland: Roman (Leipzig: Hermann Nachfolger, 1903).

Еденія: У місті майбутнього

233

і сильніший, і цікавіший, і перспективніший. Уявляю собі, як Герцль перевер-

тається в труні, ознайомлюючись з утопією Зінгмана.

Звичайно, як і автори усіх інших утопій, Зінгман оспівує величезну роль

технічного прогресу. Його небачені ліфти, нечувані автотелефотофони, систе-

ма автозамовлень і карток соціального забезпечення випереджають свій час на

багато років. Проте і тут Зінгман іде у своїй уяві далі, ніж Герцль, оскільки се-

ред наукових відкриттів головне в нього – сироватка, що дає змогу воскрешати

мертвих. Не в Палестині, звичайно, а саме в діаспорному Харкові «мертвые да

воскреснут» – принаймні це міфологічне mekhaye ha-metim (воскресіння з мерт-

вих) стає нормою повсякденного харківського життя. Це відкриття – тріумф ді-

аспори. Біблійний міф утілюється передусім для українського єврея, а не палес-

тинського, котрий, за словами Зінгмана, як і в минулому, стогне під гнітом Тал-

муду й капіталістичної економіки.

Але чим ця ідеологічно забарвлена утопія цікава сучасному читачеві? Саме

тим, як Зінгман, чистокровний литвак, малює українсько-єврейські стосунки.

Нічого подібного ми не знаходимо в жодного з їдишистських радянських кла-

сиків: ні в Давида Бергельсона, ні в Дер Ністера, ні в Лейба Квітка. Зінгман

захоплений не тільки розквітом єврейської культури в Україні, а й національ-

но-культурним відродженням українського народу. Його уявний харківський

пам’ятник Шевченку (в дійсності на той момент іще не збудований і навіть не

запланований) – свідчення нечуваної єврейської симпатії до українського кла-

сика, ознака глибокого розуміння, чим був і є для українського народу Тарас

Шевченко, ще не оголошений пророком класової боротьби й національного

визволення. Це неабияке українсько-єврейське порозуміння відбувається на

тлі глибокої соціальної трансформації, базованій на українсько-єврейській вза-

ємодопомозі. Громада для Зінгмана – це українці та євреї, які не знають, що

таке етнічні кордони. Ця єдність двох народів (зверніть увагу: не російського й

українського, а саме українського та єврейського!) сягає Землі Обітованої: ав-

тор зазначає, що емігранти з України йдуть у Палестині до їдишських шкіл, а

емігранти з Польщі й Литви – до івритських. Так що цілком логічно, що укра-

їнський переклад Енедії виявляється першим перекладом слов’янською мовою.

У короткому романі Зінгмана діє його альтер его, голова Всесвітньої ста-

тистичної комісії Кіндішман, у якому можна впізнати риси також засновників

єврейської наукової статистики Альфреда Носсіґа та Якова Лещинського. Інші

імена, що з’являються в романі, – наприклад, Марморек чи Житловський, –

належать реальним діячам різних єврейських політичних рухів. Проте майже

кожне ім’я в тексті Зінгмана балансує на межі реального й вигаданого. Його

реальні композитори й літератори, наприклад, Шолем Аш, з’являються серед

напіввигаданих імен, які, можливо, впізнавалися в 1918 р. й, імовірно, належа-

ли добрим харківським знайомим автора. Проте вони зникли на тлі неабиякого

розквіту єврейської культури 1920-х рр. і розчинилися в культурному шарі. Го-

ловне для нас – єврейське звучання цих імен, їхній вплив на формування нової

Бен Яков (Калмен Зінгман)

234

міської сучасної культури та їхня спорідненість із навколишнім українським се-

редовищем. Одним словом – картина нового Харкова, де українське та єврей-

ське співіснують у шатах утопічного соціалізму з його рівним розподілом про-

дуктів виробництва й етнокультурним рівноправ’ям. Нам залишається тільки

здогадуватися, чому литвак Зінгман вирішив вигадати Україну, де втілюється

єврейська соціалістична їдишистська утопія – не Литву, не Польщу й не Росію.

І чому його головний герой, віднайшовши своє давнє кохання, несподівано по-

мирає в Харкові. І, звичайно, чому не спрацювала сироватка.

JUDAICA UKRAINICA

На жаль, українському Шерлоку Холмсу бракувало вірного літописця — не було кому іронічно-повчально сказати: «Елементарно, Ватсон…»

Ярина Цимбал. Народження українського Холмса

Великий життєвий досвід, гострий розум і природна інтуїція сприяли успішному й оперативному розслідуванню складних кримінальних справ. За що був

нагородженний орденом Святої Анни II ступеня. За якості грамотного і чесного службовцяз 15.6.1854 р. Олексу Стороженка призначили слідчим для особливих доручень при Міністерстві внутрішніх справ. Під час служби на відповідовідальній посаді чимало складних кримінальних злочинів він уміло розплутував у губерніях: Віленській, Вітебській, Нижегородській, Орловській, Рязанській, Тверській, Таврійській та інших. За добросовісну службу він був відзначений орденом Святого Станіслава I cтупеня.

Повісті «Марко Проклятий» автор дав жанрове визначення: «Поэма на малороссийском языке из преданий и поверий запорожской старины». У листах до одеського книговидавця В.Білого письменник докладно розповів історію написання повісті. Протягом 30 років він збирав легенди про вічного страдника-мандрівника Марка, якого за гріхи не приймає земля. За народними переказами, пригоди Марка відносяться ще до часів Хмельниччини, і Стороженко вирішив показати свого героя на тлі подій 1648—1654 років. Авторська концепція героя викладена в одному з листів до В.Білого: «Каждый народ имеет своего скитальца: древние греки — Одиссея, французы — Вечного жида Сантенера, испанцы — Мельмота, у немцев и англичан их не перечтешь, у русских — Кащей Бессмертный, а у малороссиян — Марко Проклятий, но, кажется, малороссийский Марко заткне за пояс всіх скитальців».

Перші 4 розділи повісті є літературною інтерпретацією фольклорних легенд про вбивцю і кровозмішувача і, власне, вводять нас у суть образу трагічного героя. Відгомін цих легенд знаходимо в трагедії Софокла «Едіп-цар», у піснях про злочинне кохання між братом та сестрою. Приказка «Товчеться, як Марко по пеклу», поставлена епіграфом до твору, українізує постать героя, змушуючи згадати один з старовинних віршів про Марка Пекельного.

Марко Проклятий — постать трагічна. Він тяжко карається за гріховне співжиття з сестрою, за вбивство сестри, матері й інших людей. Навічно проклятий батьком, що встав з могили, Марко приречений носити в страшній торбі за плечима голови вбитих ним матері й сестри. Та, дотримуючись народної моральної істини, втіленої в проклятті, автор дещо розвиває її. Трактуючи образ Марка, письменник проводить ідею, що страждання вічного мандрівника легшають, якщо він здійснює добре діло для громади.

У наступних розділах твору йдеться про початок повстання на Лубенщині, якою володів Ярема Вишневецький. У цьому русі знаходить своє місце молодий козак Кобза, а повстанцям у вирішальну хвилину приходить на допомогу Марко.

Повість лишилася незакінченою. Сам автор написав 12 розділів. Згодом невідомий автор дописав останні розділи її, проте не зумів дорівнятися Стороженкові. Він конспективно (більше розповідаючи, ніж показуючи) дає свою, примітивну версію дальших блукань Марка, хоч у передмові до першого видання В.Білий вказував, що останні 4 розділи «згруповані» відповідно до викладеного автором плану твору.

Зразком романтичного опрацювання міфологічних мотивів є оповідання «Закоханий чорт», основане на повір'ї про кохання між чортом і відьмою та переказах про кмітливість запорожців. Оповідь діда про зустріч запорожця Кирила з чортом, історія відьми Одарки, перипетії пригод козака з чортом містять яскраві фантастичні епізоди, динамічні в розвитку сюжету, майстерні в користуванні засобами сміху. Фантастична історія, яка охоплює кілька центральних розділів, наче перлина, вкладена в коштовну композиційну рамку. Оповідач під враженням поїздки шляхами Слобожанщини з задушевним ліризмом змальовує картини природи.

Легендарно-фантастичне оповідання «Закоханий чорт» позначене певним наслідуванням романтичної манери молодого М.Гоголя. Типологічна схожість цього твору з оповіданнями з «Вечорів на хуторі біля Диканьки» виявляється в тому, що сюжет побудований на демонологічному матеріалі, реальне химерно переплітається із фантастичним, щедро використані образи народної сміхової культури, а також неординарно подані художні подробиці, мова твору барвиста. Як і автор «Вечорів…», О.Стороженко прагнув створити поетичний образ України, овіяної повір'ями, легендами, піснями. Хоч, правду кажучи, за два минулі десятиріччя в літературі відбулися докорінні зміни, і те, що було природним на початку 1830-х рр., стало анахронічним у 1850-х.

Іще його оповідання легендарно-етнографічно-фантастичні: «Два брати», «Скарб», «Лісовий дідько і непевний», Мірошник,

"Дорош", Чортова корчма, «Дурень», "Ярчук"

Станіслав Маринчик

http://www.istpravda.ru/bel/digest/5451/

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B...

Лейтенант Тимощук, як і багато інших, недбало сунувши гостстроносій людині срібну монетку, пройшов кілька кроків далі. Раптом його думки повернулися назад:

— А здорово вік це вигадав, своє .«драстуйте!» Несподіване, ’ як постріл, і б’є наповал. Теж своєрідна психологія, чорт забери!

Він озирнувся. Гостроноса людина в кепці немов збиралася перейти вулицю, але спинилась: бруком проходив важкий танк,, що гримотів і ляскав гусеницями. Людина в кепці сплеснула руками і щось вигукнула, з явним захопленням дивлячись на танк.

Лейтенант Тимощук нахмурився. Кілька секунд він дивився їта гостроносу людину, ніби обмірковуючи щось, — по тому швидкими ''кроками наблизився ''до неї (ззаду. Людина в -кепці, не помічаючи його, все ще не відривала захопленого погляду од танка.

Лейтенант підійшов Ще ближче. На хвилину він затримався, вглядаючись в брудне волосся на потилиці тої людини. І раптом голосно, над самим вухом людини в кепці вигукнув, заглушуіЬчи гуркіт танка, що віддалявся:

— Шпрехен зі дейч?

Людина здригнулась ''від несподіванки), нервово озирнуласб І Ділком автоматично відповіла ствердно: <

— Я!

Але зразу ж таки на її обличчі З’явилась ''звична! улеслива посмішка. Людина швидко заговорила, немов виправдовуючись:

— Я?.. О, ні, Я не розумію, ке розумію!..

Проте, посмішка вмить зникла з їі пополотнілого обличчям Людина в келщ побачила, як на; рівні грудей матово виблиснуло дуло ''пістолета, і почула металічний холодний голос лейтенанта:

— Підведіть руки! Ще вище. Так. Поверніться і йдіть вперед!

І пам’ятайте, в разі чсго — застрелю на місці!

Перехожі здивовано оглядались, зацікавлені незвичайною картиною: молодий лейтенант з .нахмуреним обличчям вів бруком під дулом пістолета людину в цивільному одязі з піднятими вґору руками.

... Розмова продовжувалась у просторому кабінет: майора державшої безпеки. На ^письмовому столі стояв стоптаний до устілки черевик з одгвинченкм кривим закаблуком. Майор вивчав вийнятий з закаблука тонкий шовковий папірїць. Тут таки на столі лежав широкий .шкіряний рем-інь з великими ^кишенями і ''насадженими иа них, круглими чорним ручками з поділами. З одної кишені виднілась верхня частина електричної батарейки; дроти від Ідеї ішли до другої ''кишені. І ще на столі лежав (великий гудзик з крихітним скляним очком посередині, щойно зрізаний з подертого, забризканого грязюкою пальто..

Гостроноса людина без пальто і черевиків сиділа на стільці, підібгавши иоги. Вона люто озиралась по боках. Лейтенант Тимо-щук з цікавістю розглядав гудзик, що лежав на столі.

— Добре зроблено, — сказав .нарешті, майор державної, безпеки, підводячи голову. — Я сказав би навіть, бездоганно зроблено! Документи в закаблуках, кишелькова короткохвільна радіостанція в ремені, мініатюрний фотоапарат в гудзику пальто.:. Ідеальне обладнання для шпигуна,-закинутого на літаку.в глибокий тил. Проте, виходить, що кінь і на чотирьох йогах спо- / тикається!.. Що ‘ж саме навело вас >їі& Думку, товаришу лейтенант? Де та ниточка, за яку вам пощастило вхопитися? Адже, повторюю, пан шпигун працював бездоганно!

— Дуже просто, — скромно посміхнувся лейтенант Тимо-щук. — Звичайний випадок, і більше ''нічого. Пан шпигун надто г рвучко сплеснув руками, зображаючи захоплення танком. Рукави його пальто зсунулись вниз. І я побачив, як виблиснула кад ру-> кавами чиста, біла шкіра. П’ясті, товаришу майор, як у грубника, брудні, але чорні. А зап’ястки білі й ніжні, як у того барона...

Людина на стільці неспокійно заворушилась і сховала руки в кишені піджака.

— Запізно, — посміхнувся знову лейтенант Тимощук. — Ну, я й вирішив перевірити справу за його ж таки методо?!, пляхо>* логічно, б’ючи на кееподіва.Лсть. Адже саме так працював і він 8 своїм «здрастуйте1» Підійшов до нього ззаду і гукнув німецькою мовою, чи говорить він ''по-німецьки. А коли він автоматично відповів і мені Своє «так», — бо ж по-німецьки «я» означає

«так», — тоді вже місця для сумнівів не залишилось. Тим більше, що пан шпигун зразу ж таки збагнув, у чому ріа, і намагався викрутитись, заплутати мене, запитуючи вже по нашому:— «Я, мовляв, я?..» От і все, товаришу майор.

Людина на стільці знову заворушилась. її оченята улесливо забігали по обличчях лейтенанта і майора. Вона заговорила швидко, запобігливо:

— Я багато знаю, панове. Я закінчив спеціальну школу в Гамбурзі. Не розстрілюйте мене! Я можу бути корисним. Я все розповім. І я клянусь, що виконаю будьяке ваше доручення. Я досвідчений агент. Ви можете використати мене, панове, ручуся вам...

— Даремно турбуєтесь, — холодно відповів майор державної безпеки, — Те, що нам треба, ми знаємо і взнаємо без вашої допомоги. І потім г— майор випростався і презирливо закінчив:— Потім... у вас надто брудні (руки, пане шпигун, таких не вживаємо!..

2. Промінь

Велике м''сто затамувало подих. Занурене в суцільну темряву, воно здавалось мертвим і безлюдним. Відлунала тривожна, застережлива сирена, що сповіщала пріо наближення повітряного ворога. Стало тихо.. Лиш де-не-де урийчасто лунали неспокйні автомобільні сигнали: марний майже навпомацки пробиралися по темних і вузьких міжгір’ях вулиць..

Здаля долинуло важке гуркотіння літаків. В небі спалахнули жоівтогарячі ірозриви снаряд® зентноії артилерії, простяглася вогняні пунктири трасуючих кулеметних черг.

Черговий ''протиповітряної оборони Петро Гнатю''к ''вдруге ''обійшов свій пост. ‘Все було гаразд, все обладнання напоготові. Гна-тюк міг знайтй першу-ліпшу потрібну річ, наз''ть заплющивши очі, так бездоганно організував він своє протиповітряне господарство. Та хіба ж могло бути інакше за умов цієї пекельної темряви?..

І раптом Петр''о Гнатток широко розкрив очі, вдивляючись « одне місце недалеко від даху, де він стояв. Так, це було незрозуміло!

У ночіі, де лише ©гаДузалися нечіпк|У обриси дах''® великих оу-динків, спалахнув яскравий промінь. Він ішов просто вгору, немов від невеличкого прожектора. Та ні, це не був прожектор, світло променя не переливалось напруженим блакитіим скіївом, як то буває в прожектерах. Трохи жовтуватий, рівний з розп ливчастими" краями, промінь стремів у темне небо, як нахабний палець.

Ще йить — і таємний промінь зник так само несподівано, як 8 з’явився. Гнаткж знизав плечима:

— Може, це мені тільки примарилось?..

Дійсно, звідки міг узятися той (Промінь? Для випадкового СШТ*

їїа він буй надто міцний. Ворожа рука?.. Та ні, до такого нахабства, як стояти на даху й світити під час тривоги, коли всюд» чатують вартові самооборони, — не зможе дійти навіть найзу-хвалшгай німецький агент!..

Гнаткж здригнувся: промінь спалахнув знову: Він виник на тому ж самому місці, посвітив кілька секунд — і знову''зник.

Де, на якому даху з’являється той промінь, — встановити зараз* бул''о (неможливо. ‘Здавалось, щ‘о ,це булЬ близько, ;на відстані всього двадцяти-тридцяти метрів.

— Але там теж чергують вартові,—подумав Гнатюк.—Хіба ж вони не бачать цієї сигналізації? Ну, гаразд!

Тривога цього разу закінчилась без будь-яких наслідків. Ворожі літаки не спромоглися наблизитися! до центральної частини міста,, відігнані вогнем зенітної [артилерії. Але промінь... загадковий промінь свідчив про те, що всрожа рука з’явилась І діє тут, у центрі великого міста. Цього разу фашистськії літаки позбавлені були можливості прийняти зрадницький сигнал. Чи не вдасться їм прийняти його наступного разу?.. Цього ,не можна було при* пустити!

...Гнатюк був упитою, наполегливою людиною. Особисто, не-довіряюча нікому., .він облазив (усі сусідні дахи, шукаючи слідів. їх не було. Чергові на кожному даху клялися, що вони не бачили св''тла. Вдень Гнатюк знов обдивився дахи. Нічого, ні-* яких наслідків!

Наступного вечора Гнатюк, як начальник команди протипові-> тряиої оборони, віддав ьаказа своєму помічникові, моторному Василеві Бойку: ,

— Я певний, Василь, що світловий сигнал -подавалося з да-’ ху будинку номер дванадцять. Інші надто низькі. Там я побачив би джерело світла. А я його не бачив. Значить., джерело було ©ище, я помітив'' лише саме світло. Ось тобі, Васю, наказ. Зве-'' чора залізай на той дах і чергуй біля головного димаря. Звідти видно все, я перевірив сам. ї фіймай ворога ,— обережно, тихо спіймай!

Василь пішов, посміхаючись. Це було вже чимсь дуже інте* ресним. Шпигун, фашистський агент десь поблизу? Гаразд, Ва-* сяль Бойко, сервант міліції, ке з таких, щоб упустити ворога!

...Нова повітряна тривога була'' оголошена цієї ж Таки ночі І знов Гнатюк бачив загадковий промінь, який зухвало спалахував у темряві. Сьогодні Гнатюк не чергував. Він вдивлявся в ніч, напоготові поспішати на Допомогу Василеві. Але на даху, де ''був Бойко, панувала тиша. Та невжеж він не бачить того світла? Вот.о ж, безумовно, виникає саме там, тепер це остаточно ясно!

Гнатюк не витримав. Він спустився в свого даху і за кілька хвилин був уже там, де наказано було вартували Бойкові. Де той Василь? ’

Раптом Гнатюка спинив рішучий голос: ’ ,г

— Стій! Хто йде? І

і То був Василь Бойко. Він таки чатував тут, невтомно, ''уважно;.

— Ти бачив промінь? — звернувся до нього Гнатюк.

— Ніякого променя тут не було, — впевнено відповів Василь.

— Та що ти мені голЬву дуриш? — розсердився Гнаткж. і— Я ж на власні очі бачив його — і сйме тут.

— А ''я, товаришу начальник, тверджу, що (ніякого (променя я не бачив.

— І ти був тут весь час? _ —

— .Точно. Зайняв пост ''бііля цього димаря, як ви наказували. Обходив його весь час навколо. Світла не було.

— Ти мені кажеш, ''що не було? Значить, я вигадую, так?..

В темряві Гнатюк скоріше вгадав, ніж побачив, як Бойко знизав плечима. Начальник команди ледве стримався,, щоб не вилаятись, такий ві’н був роздратований. Але ц''єї миті залунали довгі гудки: повітряна тривога закінчувалась. Ворожі літаки знову були відігнані.

— Можеш ііти — стримано й холодно! розпорядився Гната»..— Далі вартувати ні до чого.

...Петро Гнатюк не заплющив очей до самого ранку, Все це здавалось безглуздям, нісенітницею. Загадковий промінь був і не був. .Не в:рити Василеві Бойку не було підстав. Хлопець випробуваний.. Але тоді — як він міг не бачити зблизу того, що Гнатюк бачив навіть здаля?..

Похмурий і роздратований курив Гнатюк рано-вранці цигарку за цигаркою. І раптом він люто ляснув себе по лобі:

— Та як же я раніше не згадав?

Він кинувся до телефону, швидко набрав номер і завмер у чеканні: а може, лейтенант. Ткмоіцук вже виїхав? Адже минуло вже з тиждень з того часу, як його друг, світла голова і ясний розум, виписався з госпіталя.

, Але, ні. Знайомий, спокійний голос відповів з рурки:

.— Слухаю.

— Друже, це я, Гнатюк. Приїзди до мене негайно, — майже закричав, благаючи, Гнатюк. — Ні, ні, не запитуй, все, все розповім, як приїдеш. Ну, прямо кажу, розгубився *я. їдеш? Чикаго!

...Лейтенант Тимощук, підтягнений,.як завжди, Сидів на стіль-1 ці біля письмового столу і уважно слухаїз схвильовану розповідь Гнатюка. Сірі його очі дивилися пильно, вдумливо. Дась всередині тих очей вигравали золотаві іскорки. Нарешті, лейте-* вант Тимощук поклав недокурену цигарку в попільницю, під-і вівся і промовив:

— Гаразд. Покажи мені, звідки ти все бачив:-Вони піднялись на дах. У свіжому ранковому повітрі ч’тко

й ясно вимальовувались обриси дахів і ди''марів. Гнатюк указав на один з димарів — високий і міцний:

— Отам, біля того димаря з’являвся промінь. Голову даю нз відсіч. Лейтенант Тимощук уважно подивився туди, куди вказував Гнатюк.

— І твіій Бойко, кажеш, нічого не бачив, бувши, там? ''

, — Говорить, що ні.

— Ти певнии в ньому? ! "і 1

Гяатюк завагався. Звісно, певний, — ллє...

— Ну, гаразд, — вів далі лейтенант Тимощук. — А в тому,

що світло виникало саме там, ти теж певний?

— Та я ж тобі вже казав, — спалахнув Гнатюк. — І перейі-ряв, і івкрахоїзував: ‘гам!

Лейтенант Тимощук замислився. Підвівши голеву, він дивизся в чисте блакитне небо, на прозорі білі хмаринки, що пливли у; височині. Гнатюк роздратовано поглядав на нього. Нарешті вів до витримав:'' _ ;

— Та куди ж) ти дивишся? Я тобі про димар кажу, а ти..;

— Добре, добре, — посміхнувся Тимощук. — Ходім!

— Куди? ..

— До того самого будинку.

Спокійно, мов прогулюючись, лейтенант Тимощук підійшов до иід’їзду будинку номер дванадцятий. Він звернувся до швейцара іі попросив його покликати грубника центрального опалення. Підійшов старий робітник у спецівці. Лейтенант одвів його в бік і кілька хвилин розмовляв з ним. Потім повернувся до Гна-тюка, що аж тремтів у хвилюванні. Погляд лейтенанта впав на. кремезного .молодого сержанта міліції, що стояв трохи осторонь. І [ , V

— ''Не, мабуть, тоїйариіц Бойко? — спитав він Гиатюка.

— Він самий, — з готовністю озвався, той. — Ти хочеш з ним моговсірити? '' }

— Ні, я просто хочу його запросити з нами. У тебе зброя є? Гаразд. Ходім зі мною!

Впевненими кроками лейтенант Тимощук піднявся на четвертий поверх, подзвойив. Двері відчинились. .

— Громадянин Іванов тут живе? — спитав спокійно лейтенант — Ні? Ну, нічого, ми все ж таки зайдемо в квартиру. І

Такими ж самими впевненими кроками лейтенант, немов не помічаючи адииазаяих поглядів пожильців | сво-їх супутників, наблизився до дверей однієї з кімнат у корид ері. . »

— Збірою напоготові! — тихо попередив він Гнатнжа й Бойка.

І, розпахнувши двері, він голосно наказав:

— Руки вгору!

Чоловік, що лежав на'' ''диван''. їв кімнаті, вскочив, його ,оука гіро-йтяглась до чогось п!д подушкою, але, побачивши перед собою військових, він покірно підвів руки.

—^ Сержант Бойко, займіться ''ним, — попросив Тимощук.

Бойко з наганом у руці став біля невідомого Головка, не зводячи з нього очей. Лейтенант Тимощук підійшов до каміна, перед яким стояла маленька ширма. ; і Іі / І .'' І

— Ось розгадка твоєї таємниці, Гнатюк, — сказав ів’н, ука-ауючи на камін. Та посклькіи Гнатюк усе щз стояв, нічого не розуміючи, Тимощук нахилився і обмацав краї каміна.

— Маєш, — продовжував він незворушно, — ось кнопки контакту. Проводи звідси йдуть трубою на дах, до димаря, б ла

якого чергував Бойко. А в тому димарі ти знайдеш добрий електричний ліхтар.

— Це що ж, грубник тобі сказав, чи що? — ледве витиснув з себе приголомшений Гнатюк.

— Ні, він, певна річ, не звав нічого про це. Та воно дуже просто. А от ''Цим паном, ншешо, дехтю дуже зацікавиться. Виклич кого треба, друже!

...Коли машина з заарештованим німецьким агентом від’їхала, — Гнатюк поглянув на Бойка. Той з неприхованою повагою І подивом поглядав на лейтенанта Тимощука, що насвистував пісеньку, дивлячись услід машині.

— Та скажи- ж, нарешті, як тії взнав усе це? — звергутся до нього Гнатюк. — Я ж толову собі зламав, думаючи, — і так таки нічого, а не видумав.

— Ти ж мені сам усе розповів, — посміхнувся лейтенант Ти-мощух.

'' — Коли?

— Розповідаючи про дивну .сліпоту Б''ойка. Гаразд, не л''Ьтуй, все поясню, хоч це, повторюю, дуже просто. Ти бачив той промінь з даху свого будинку? Бачив. А Бойко, ходячи навколо димаря, це бачив. Чом^? А тему, що світло виникло в самому димарі і для Бойка, що стояв пщ .дшкгорем унизу, було ''непомітним. Це ж так просто! Ну, залишалося тільки изнати, хто ж був хазяїном того ліхтаря в димарі, що то за фігура така нахабна. Адже не сиді''їв же той хазяїн біля лііхтаря в димарі, ясно?.. Тут треба. було поміркувати. Але розмова з грубішком допомогла''мені. Виявилось,. щ’о ;в -квартирі помар )г''істб ‘раливізвся з давніх давен камін, єдиний б під’їзді. Тоді все стало на місце. Ясно? Ліхтар у димарі, проводи від нього йдуть трубою до (каміна — їх дуже легко було , провести з кегірткріі: І хазяїв ліхтюря включав і виключав його, сидячи у себе в кімнаті перед каміном. Дотеп* «о — і добре замасковано. Чиста іщодецька'' робот От і все, і ти| б сам здогадався напевно, коли б подумав довше. Адже так?: Ну, бувай, друже! їхати треба, в мене вже літер у кишені. Повертаюсь до своєї частини. Прощавай!,

І лейтенант Тимощук, потиснувши руки! Гнатюку і Бойку, пішов геть своєю звичною, пружною і енергійною ходою.

3. Аеродром в ''лісі.

Черговий спостерігач зенітної батареї Вовченко рвучко розсуд нув віти дерев, що звисали над його головою, і щільніше при-1 тиснув до очей бінокль. Здається, буде діло...

Так, сумніву не було.

З заходу, зза лінії німецьких укріплень, високо над білими хмарами, що спокійно пливли'' в прозорому, холодному зимовому небі, з’явилося кілька чорних крайок. — Але хіба лише кілька?—»

Ні, чорні крапки з’являлись ще й ще, вони немов самі собоЬ

''виникали в небесній блакиті. Ескадрилья.:; дві..: три::: _ ні, бу-*,

«ло б злочином маркувати дорогоцінний час на підрахунки!

В^вчен<ко схопив телефонну трубку, натиснув ''на сигнал. }

— Марс! Марс! — загукав він у мікрофон. У ту ж мить до нього долинула з рурки звична відповідь.

— Марс слухає.

— Повітря! — крикнув Вовченко, все ще не відриваючи очей від чоррих крапок у небі. — Повітря! — І, забувши на цей раз

— ‘Дро свою звичну лаконічність, заговорив швидко й схвильовано:

1 Летить ціла хма;ра. Я ще й не бачив, щоіб фріци отакою купою серед білого дня налітали! Буде жарко!

— Єсть! — відповів короткій голос з телефона. ‘ ґ

Вовченко поклав рурку на важіль. Фашистські літаки швидко

наближались. Вони йшли зімкнутим ладом, дотримуючись рівних трикутників. Тепер уже легко можна було перелічити їх, — саме тепер, поки ще не відкрили вогонь радянські зенітні батареї. Ще хвилина, друга — .і .влучні; постріли радянських зенітників розженуть фашистських шулік на всі боки, змусять їх порушити лад. Це ніе (Вісе: деяк:: німецькі: літаки вже не полетять далі, вони палаючими факелами, залишаючи по .собі !4с|рну смугу густого диму? вріжуться в лісову хащу, підбиті зенітними гарматам»: Так буде! , ; *;./

І все ж таки — скільки! їх?'' Звичним оком повітряного спостерігача Вовченко нарахував вісімнадцять літаків. Посередині летіли ©ажк/і бомбардувальники, по ,краях іі попереду винищувачі, що супроводжували бомбардувальників для захисту від раптового навального нападу радянської авіаціі\\ Буде; жарко, буде... Ось зараз, цієї хвилини, ліс сповниться гуркотом і ревінням швидкострільних гармат. Шкода, що Возченко тільки спостерігач! Сьогодні І він показав би клас влучної стрільби ПО'' гітлерівських нахабах, які зухвало наважились (влаштувати серед білого Ідня отакий повітряний парад.

Але? зенітні батареї чомусь ^досі ^мовчали. 1В чому річ? ’Аджеж так можна й пропустити фашистські літаки, вони прорвуться крізь лінію першої обореш, дістануть -можливість скинути бомби.... Вовченко знову схопив телефонну рурку. .

— Марс! Марс! — вигукував він одчайдушно.

*— Марс слухає, — спокійно відповіла рурка; і

. * — Та що ви там, заснули, чи щю? Фашистські шуліки'' [вже зовсім над нами, а ви немов на курорті відпочиваєте...

— Наказано не -обстрілювати, — відповів голос з телефона;

— Що? Хто там . збожеволів? — зіахлшнуйсія обуренням Вовченко. — Як так не обстрілювати? Вісімнадцять фріців над нами — і не обстрілювати. Кинь жартувати, товаришу, протри очі!

— Такий наказ, — незворушно''пролунала відповідь. У рурцї щось кліаіцнуло —< мабуть, спіівбегідніж на командному пункті натиснув на важіль, припиняючи розмову.

Вовченко ^розгублено продивився вгору. Летять! (Летять, як на1 етараді! І ;ие обстрілювати? Та як же так?; ( і { ,

Ось уже в- бінокль’ ясно видно й чорні хрести ка крилах, і |>огаті, свастики на стабілізаторах...

'' І жодна з радянських батарей не стріляє. Та що ж де, справ-да? Як можна було ''віддавати подібний наказ?.-.

Передній, головний''літак фашистського повітряного загону вже яад самим лісом. Стривай, .стривай, "що ж він робить?..

Розкривши в здивуванні рот, забувши про все на. світі, — Вов-'' ченкб''побачив, як йімецький літак, швидкісний винищувач, відокремившись іод решти, круто спікірував униз, ніби націлюючись носом" на галявину, Ісе під деревами сидів спостерігач,- Повітря загуло, заревіло туркотом потужного мотора. Здавалось, вида-, щуівач ось-ось вріжеться в землю.

Проте, ні. Майже над самими верхівками дерев літак так само круто ^вийшов- з піке і иочав знову набирати висоту. І тільки якась невеличка річ продовжувала падати вниз, мов би загубив її літак перед виходом з піке. Вимпел?..

Так, це був вимпел — довгий вузенький прапорець, прив’язаний, до якоїсь речі, що падала немов лрямо на Возчевка. Бомба? Але де ж бачено, щоб-бомби схидували з вимпелами?.. Повідомлення,- лист? Але яке повідомлення, який лист міг скинути німецький літак прямо на голову радянського — спостерігача?.. ^-Вимпел упав, на агаддааку..; Металічна -гільза, врізалася в сніг—і -тільки довга червона стрічка вимпела показувала місце, де сховалася .в снігу -гальза.- *

Вовченко''забув^дро ''обережність, забув про можливість якої-'' кебудь підступної витівки з боку німця. Він кинувся до. зим;,Є''

. т, втогіа.ючи. ледве не по пояс в-пухкому снігу. Ось во:-;а, загадкова стрічка! Взявшись за її кінець, Вовченко подумав:

— «А що, коли -це міна?»

; -Нь його не обдуриш навіть несподіванкою!

Він прив’язав до кінця вимпела мотузку, обережно відповз на всю її шадстаио — -біля десяти метрів, — для певності -ще зарився в сніг. І лише тоді смикнув мотузку.

Нічого. Мотузка змотувалась у клубок, слідом за нею повз червоний вимпел. І він тягнув за собою бляшану коробку,—довгасту й блискучу. На ній якийсь напис, зроблений чорною’ фарбою. Підвівши голову, Вовченко прочитав:

«Товаришеві'' Вовчекку у власні руки.»

Ні, таки він збожеволів! Хмара німецьких літаків, наші батареї не відкривають ;по них вогон-ь, вимпел з фашистського винищувача, його прізвище на . «коробці... Химера- якась, /не повіриш, навіть коли уві сні присниться!

; І .все ж таки — ось вона, -бляшанка з його прізвищем! Остаточно розгублений Вовченко відкрив коробку. В ній лежав скла-* дений вчетверо аркушик паперу. Спостерігач розгорнув його —> і здивовано прочитав, не вірячи своїм очам:

«Дорогий друже Вовченко! . '' %

] Здається мені, що сьогодні раме ''ги маєш; .вартувати де1 сно-

стережному пункті. Тому користуюсь випадком передати тобі привіт з повітря. Як тобі подобається .повітряний -загси, яким я зараз командую? Мабуть, тсб; ніколи й на думку не спадало, що я стану таким великим начальником, та ще й в повітрі? І, головне, над літакамй з гадючими фашистськими свастиками...

(Ну, незабаром побачимось, тоді розповім по секрету, як усе це ста::Ьсь. А місце твого спостережного пункту, як (бачиш, я -пам’ятаю добре, чи (не тж?..

Твій Ткмогцук.»

Неймовірна істюр''я! Вовченко підві’в очі впору. Літаки вже пролетіли над Лісом-, тримаючи курс на схід. Ущухло ревіння моторів, воно слабо долинало тепер з східного боку — віддалялось з кожною секундою. І жодна з зенітних гармат жодного разу іне вистрелила...

Ткмощук... — але ж Вовченко бачився з ним усього кілька днів тому, коли його друг збирався за наказом командування в глибоку .розвідку, в тил ворога. Нібито, пригадується, з ним ішло всього два чи три бійці... Він зайшов тоді до Вовченка, як завжди, спокійний і привітний, побалакав про се, те, сказав:

— Ну, друже, через день-два повернуся ‘з «язиком»!

. І подався. Ото й усе. Як же трапилось, що вік... Вовченко знову розгублено (подиївйвся .вгору, ©се зникло» залишились тільки ті ж самі білі хмари на чистій блакиті неба. Чи ке примари-1 лась йому вся ця неймовірна пригода?,.

Але ось вимпел, коробка з його прізвищем, записка від лейтенанта Тимощука... Ні, рішуче нічого не можна зрозуміти! І завжди так з там Тимощуком, разжди ''він приготує якусь несподіванку, об яку сам чорт може губи зламати!..

...Але на цей раз Вовченко помилявся. Лейтенант Микола Петрович Тимощук не мав найменшого наміру готувати будьяку несподіванку, відправляючись у глибоку розв''дку. Та й завдання його ^було досить обмеженим: :рЬзз.ід.атІі район західної частини лісу,''та ще привести з

Лейтенант зібрався йсврушати близько півночі, Йоли стало зо-'' ВСІМ темно, КОЛИ силуети дерев ,І вфхівікн СНІІЖНИХ заметів ледве помічалися в густій темряві. Добра, підходяща пора для розвід* ннка, що з&іик до пічних ''операцій.

З ким ішЛо ще двоє розвідників — випробувані не ''раз у важких, складних справах, .вмілі, надійні, — старшина Сидоряк І боєць Чалий. Всі вени ходили в розвідку .разом іне вперше, звикли бути в небезпеці, звикли розуміти один одного з півслова. Ніщо ке зв’язує людей так, як небезпека, що чатує за кожним деревом, на кожному кроці.

Досить побувати в нічній розвідці разом двічі або тричі — і кожен з розвідників знає вже один одного, знає так, ніби вони про* жили разом кілька років. Тут непридатні легковажну надто мо-1 торні люди, що хутко запалюються і так само хутко згасають: вони загинуть самі і погублять ювариш''в своєю необережністю; Тут непридатні й повільні люди, що туго думають, довго розмір-

кювують, що й ж зробити: ©они «е встигнуть швидко зорієнтуватися, знайти і здійснити бласкавичье, єдино вірне рішення. Тут непотрібна зовнішня хоробрість, зовнішній блиск відваги; тут справу вирішує наполегливість, обережність, винахідливість і ще те, що лейтенант Тимощук називає «почуттям ліктя».

—- Одна смілива, рішуча людина може зробити чимало, — говорив він. — Але доли ця людина відчуває поруч ,з соО''ою -надійного товариша^ відчуває, так би сказати, його лікоть біля себе, — тоді можна зробити чудеса!

Тимощук і його друзі, Сидоряк і Чалий, в повній мірі мали це саме шосте «почуття ліктя», могли покластися один на одного і бути певними, що товариш помре, але не змарнує жодної можливості допомогти другові.

У спокійному, впевненому мовчанні, нічим не порушуючи .нічної тиші, маленька група заглибилась у ліс. Тільки поскрипував м’який сніг під швидкими лижами, та іноді вдарялася об пень чи дерево пйлка, хутко викидувана вперед, у ритм розміреному бігові.

Перші півгодини вів Чалий, що знав ближню ділянку лісу, як свої п’ять пальців. Потім біг уповільнився, перейшов на енергійний крок, властивий старшині Сидоряку. А ще через годину рух перейшов зовсім на обережні, від одного дерева до другого, переходи. Лейтенант Тимощук повів розвідників по «нічній» частині лісу, де могли бути фашистські патрулі.-

Туманний морозний світанок застав Тимощука і й:го бійців далеко в глибині лісу. Лейтенант спинився, перевірив ще раз напрямок по компасу. Все було гаразд, напрямок був вірним. Все в порядку — за винятком хіба того, що ніде ке було помтно слідів якогось німецького патруля чи дозору. Мабуть, треба було заглиблюватись ще далі.

Лейтенант Тимощук поглянув на товаришів. Спід білих, вкритих памороззю, капюшонів на нього дивилися знайомі спокійш, у а ні очі Скдоряка і, задиркуваті, веселі — Чалого. Розвідники, оп: маючись на палки, чекали розпоряджень, як завжди готові до дій: Тимощук мовчки вказав палкою на захід і вже зробив крок уперед, як раптом спинився. І так само вмить завмерли Сидоряк І Чалий.

Зовсім нібито близько, десь за деревами, виникло потужне ре-'' вініня моторів. Літаки?... ЗшГдки вони їв л''сі? Може, — танки?..

Через колька секунд рев''шя ше погучнішало. Здавалось, весь Ліс сповнився важким гуркотом. Прихована база танків?.. Чому ж тоді немає жодних слідів на снігу, чому немає охорони, дозорів, патрулів?..

В напруженому чеканні минуло кілька хвилин. Причаївшися за стовбурами дерев, невідрізним; в своїх білих халатах від сніжних ааметів, розвідники чекали.

А потім гудіння почало наростати. І ось майже ні''д самими засніженими верхівками дерев один слідом за другим пролинуло кілька фашистських літаків, що повільно набирали висоту. На І*-

н;х крилах ясно визначались чорні німецькі хрести, на хвостам застигли в павучій конвульсійній хватці рогаті свастики.

Літаки тримали напрямок ,на схід. Це були легкі бомбардувальники, супроводжувані кількома винищувачами. Звідки вони вилі-'' * тали? На слух здавалось, що літаки підіймалися десь зовсім близько. Втім, хіба можна довірятись мінливим лісним відлункам?

Та ії ЗВІДКИ міг би взятися тут аеродром, — тут, серед великого лісу, що {розкинувся на сотні кілометрів?.. ''

Всі ці питання залишались покищб неясними, 3 певністю сказати можна було зараз тільки одне: .загадковий шум моторів по- і роджувалй не танки, а літаки. Решту треба було з’ясувати. — і ‘^з’ясувати негайно''. Командуванню, безумовно, буде дуже корисним ^ одержати ''відомосте про ворожу авіаційну базу (поблизу лінії фронту. _

—- Завдання .змінюється, товариші, — тихо, але рішуче мовив лейтенант Тимощук, повернувши голову до супутників. — Дове-'' деться добре розвідати ворожий аеродром. А тоді івже відпочинемо.

— Єсть! —1 в один голос відповіли Сидоряк ї Чалий.:

— Вцеред!

Лейтенант Тимощук нечутними легкими кроками вирушив вперед, на захід, туди, звідки злітали фашистські літаки. Слідом за ним посувались його товариші, тримаючись ближче до дерев і кущів, щоб не потрапити йа око німецькому спостережному посту.

Тепер можна було чекати всього. _ , '' —

В обережному, повільному,. з багатьма зупинками, просуванні минуло біля півгодини. Це була вже справжня, напружена робота розвідників під постійною загрозою несподіваної кулі фашистського снайпера, «зозулі», що захована десь між засипаних снігом гілок великих дерев. і Ось чому так невтомно оглядав швидким досвідченим еком де-'' рева старшина Сидоряк; ось чому насвистував нечутно крізь зуба свою улюблену «Катюшу» Чалий, — вірна ознака того, * що вся увага розвідника була зайнята спостереженням. »

Лейтенант Тимощук майже не повертав голови. Його сталеві примружені очі помічали все — ,і лйсячий слід на снігу, 3 напів-> заметену лижню — тут'' проходив лижник, це було днів з два-три-тому, ще до останнього снігопаду, лижник біг з півночі на пів-> -день, так гоБсрять сліди й розкиданий палками сніг. ч

Знову зупинка, знову ревіння моторів, знову трійка фашистських Літаків, що набирають .висоту і тримають курс на схід.

«Так, звір сьогодні у нас крупний, — подумав Тимощук. —і -! Якщо вдасться- вистежити його,- справа буде добра, база муситі». бути солідна...»

Ще .десять-п’яїіглдцять хвилин — і лейтенант зазмер, причаїв- 1 ! щись за товстим стовбуром. Він побачив:

відстані кіль-кох сотень''метрів Звідси ліс уривався великою галявино. За не:-) був знову ліс.І на тій галявині, з -одного''її краю, стояли фашистські літаки. Очевидно, вони готувались до- *

старту. Темні фігурки людей метушилися біля літаків. Ось вони відбігли вбік. Заревли мотори — і літаки один за одним, важко сковзнувши ©здовж галіязвиШі, під ея ліис я в повітря, рушаючи, як і попередні, на схід. І знов були бомбардувальники.

На аеродромі стало порожньо. Втім, через кілька хвилин звідкись зза дерев., з глибини лісу, з західного краю на галявину вийшло ще кілька літаків.

Лейтенант Тимощук задумливо присвиснув:

«От воно яке діло!»

Галявина — аеродром. Це зрозуміло. Але де ж німці ховають стільки літаків? Разом з тими, що вилетіли раніше, лейтенант нарахував уже біля двадцяти машин. Значить, десь між деревами, в лісі, "хювіаїліись ''«велиш аійпари з лі’та''ками, непомітні згори -під білими заісініжешіми верхів’ями дерев.

—т Т\\ж... Ну, тапер ясіню, що треба ’зробікти в першу чергу. А потім уже все інше.

Беззвучно, одним помахом руки, лейтенант Тимощук покликав до себе товаришів. Коротка нарада за товстим стовбуром три лла івсього .хвилину чи дві, не більше. І зразу по тому Сидоряк і Чалий розійшлися в різні боки, один праворуч, другий ліворуч, перебігаючи від дерева до дерева, завмираючи коло дах, зливаючись білими халатами з сніжним тлом.

Лейтенант Тимощук залишився на місці. Він схвально кивнув головою, коли через кілька хвилин навіть його гостре око не змогло вже відшукати між деревами постаті розвідників.

— Добрі хлопці! Чисто працюють! — сказав він сам собі : знову повернувся в бік аеродрому на галявині.

Німецькі літаки все ще злітали в повітря. Тепер уже рахунок Машин, дцо стартували, підвищився до двадцяти чотирьох. І ще трійка бомбардувальників стояла на галявині, щойно виведена з секретних ангарів в лісі. Фашистська авіабаза була розташована вміло й дотепно, у безпосередній близькості вІІД ЛІІНІІЇ фронту, в порушення всіх звичайних правил, за якими подібні бази ніколи не присувалися до фронту ближче ніж на двіста-триста кілометрів.

У цьому, очевидно, і полягало завдання гітлерівців ,— опинитися ;в такому місці, де радянські рюзвіідувтльш літаки, можливо, ? не .стали! б зовсім шукати ворожу авіабазу, до того ж вправно замасковану. І, безумовно, саме з цієї бази фашисти й робили свої раптові нальоти на прифронтові райони, — нальоти, про які лей тенант Тимощук чув у штабі.

— Хитрі, чорти! Але% на всякого мудрія досить простоти, — мовив про себе Тимощук. — А де ж ваша охорона, панове фашисти? Надто вже, бачите, заходилися, голова запаморочилася від успіхів. Ну, гаразд, ми вам покажемо! ,

Як саме «покажемо» — лейтенант, певна річ, ще не знав і сам. Але «показати» треба1 буде обов’язково, і що швидше, то краще.

Нарешті, галявіина-аеродром спорожніла остаточно. Вже не з’являлись нові літаки.на ній; тільки з західного краю, біля самоГО лісу було ВИДНО групу ГіТЛеріВЦів,. ЩО ВОЗИЛИСЬ) коло цистерн з пальним. Лейтенант Тимощук сидів на товстій гілці високого» дерева, прикритий віттям, і дивився! на аеродром.

Як бувало це з ним і раніше, він відчував гостроту і відповідальність становища ще й тим, що всі його почуття немов витончилися, і розум працював чітко й ясно, зважуючи всі обставини і відшукукУчи потрібний тайвфн''ший вихід, «розв’язання задачі. І все ж таки — що міг зробити він сам, бодай 3 своїми двома розвідниками, проти цілої крупної фашистської авіабази, проти великого загону гітлерівців, що обслуговував її?

Легкий, ледве чутний .свдот притягнув його увагу. Озирнувшись, лейтенант побачив Чалого. Розвідник стояв під деревом, тримаючи в руції овій нерозлучний автомат, іі запитливо дивився на командира. «

— Лізь сюди, — самими губами прошепотів Тимощук.

Кілька пухких пластувань снігу звалилося з гілок. Чалий сів

поруч з Тимощуком.

— Ангарів немає, — тихо заговорив він. — Літаки стояли прямо між деревами на вирубаних просіках. Видно по .слідах. А над штми німці зробили штучний маскувальний ліс з гілок, засипаних снігом. Згори нічого помітити не можна, хоч цілу годину літай

у над самою базою!..

Тимощук слухав, задумливо дивлячись на галявину. Чалий вів далі:

— Аз того боку аеродрому в мене ледве не трапилася крупна неприємність, товаришу лейтенант...

Помітили вас? — нахмурився Тимощук.

— їіі, до цього ще не дійшло, — посміхнувся Чалий. Посмішка в нього вийшла крива, вгн відчув це сам 1 потер губи рукою в рукавичці: — Підмерзли губи, товаришу лейтенант! ;

Тимощук простягнув йому фляжку:

— А ну, зігрійтеся! і

Чалий з задоволенням добре ковтнув, басовито кашлянув, за-взяте* .витер губи і заговорив знову:. і

— Егеж, тепер стало краще. Так от, повзу я — і бачу раптом чоловіка в ушанці. Лізе він снігом, як той ведмідь, сопить. Ну, я — за автомат. Придивився — немов не фашист. Та й чого, справді, думаю, гітлерівцю тут повзти, біля своєї то баїзи?.. А він якраз в мій бік посувається. Дивлюся — наш, радянський партизан. Он яка красота! Гранати у нього за поясом, знов таки І автомат — звісно, німецький, Ну, я тихенько свиснув йому, дружньо так. А вій — зразу за автомат. Гарячий такий хлопець.

Я тоді ще раз свиснув, заспокоюю його. Він і спинився. Дивить- ^ ся на мене, але автомат не опускає. Тільки потім говорить: — «сЕ, браток, так ми <з тобою ,і ''підстрелити оди''н .одного імогли.» Ну, побалакали з ним про те, про се. Виходить, вони вже з тиждень за базою стежать, готуються дещо зробити. Спочатку хотіли наше командування сповістити, та зв’язку весь час не було. То вони

вирішили тоді власними силами. Тут, товаришу лейтенант, цілий їхній загін, та ще й не маленький...

— Де він? — рвучко повернувся Тимощук до Чалого.

— Загін?

— Ні, той партизан, і

— Сидить там таки в снігу, спостерігає. Завдання своє виконує. Каже, що сьогодні вночі вони підпалять базу...

Тимощук стиснув руку Чалого. Ось воно, ось рішення!

— Залишайтеся тут, товаришу Чалий, — наказав в;н. — Будете продовжувати спостереження. І точно занотуйте: о які і годині почнуть повертатися .літаки, скільки їх, в іксму псря; ку прилітатимуть. Одне слово, приготуйте мені точну фотографiю всього, що побачите.

— Єсть! — коротко відповів розвідник, вмощуючись зручніше;

Тимощук. легко зіскочив-з Дерева і зник за деревами — в тому самому на''Пірям''і, звідки прийшов Чалі-їй.- Р-овіідшгс .подивився -йому вслгд, поправив автомат -і повернувся до аеродрому: в:; а в...* вже звик не дивувалися раптовим рішенням свого, командира.

...Фашистськi літака попали повертатися на аеродром перед вечором. Вони списували коло над лісом і тихо, з вихлюче;- г: з моторами, сідали ьа сйіжну галявину. Льотчика в важних комбінезонах вил зали, з літакнв, ішли, втсмлесо пойзтуючись, до землянок. Механіки й чергові техніки відводили літаки за дерева, звільняючи місце для посадки дальших.

Гострим поглядом примружених сірих очей лейтенант Тлмощух стежщ за тим, щ-о відбувалося на аеродромі, не пропускаючи жодної найменшої деталі Він повернувся з своєї прогулянки в ліс раніше, ніж передбачав Чалий, і продовжував спостереження особисто.

А коли зовсім стемніло, лейтенант Тимощук. знову почався кудись — уже з партизаном, що чекав його біля дерева. Повернувся він тільки близько півночі. Чалий і Сидоряк були на умовленому місці. Навпомацки,'' використовуючи вільний, час, рсзв''дни-ки з апетитом закусювали. Тимощук вийняв термос і подає, їм.

— Пийте, товариші! Чай партизанський, міцний і гарячий. Підкріпляйтеся, діло буде жарке!..

...Діло, про яке сказав Тимощук, почалося ранком, зразу ж таки після вильоту фашистських літаків. Щойно галявина спорожніла, — на аеродром одразу з усіх чотирьох боків .навально кинулись партизани, що непомітно підповзли до бази, -і безшумно зняли гітлерівських вартових. Німці, що були на аеродромі, не встигли й отямитися, таким несподіваним і навальним був партизанський нальот. Захоплені зненацька, фашисти здавалися без опс|ру, тим більше, що іце були не кадрові солдати, а техніки і механіки авіаційної допоміжної служби. А команда охорони, за винятком вартових, відпочивала після нічного чергування. Очевидно, фа шистське командування не вважало за потрібне надавати замаскованій базі міцної охорони, покладаючись на секретність аеродро-

му і ангарів, справді,- цілком непомітних з (повітря: ; Партизанський загін ''перейшов до вдієї ''частини лісу ©сьЬго тиждень тому і не виявляв себе покищо ніякими діями, -провадячи лише спосте-''реження. Все склалося дуже добре—не для гітлерівців, певна річ!

Ціла операція тривала не більше як півгодини — і на сніжній'' галявині знову стало тихо і спокійно. Не було* видно людей, лише кілька техніків у комбінезонах возились біля цистерни) з іпаль-г ним з західного краю аеродрома. !

Лейтенант Тимощук сидів у штабній землянці аеродрома поруч з ''командиром партизанського загону. Вони уважно продивлялись документи, вийняти із штабних ящиків, карти, накази, зведення, складали їх і перев’язували, немов готуючись до від’їзду. В двері постукали. ; і |

< — Увійдіть! '' ) і

— З’явились за вашим наказом, товаришу лейтенант! — пролунали голоси Чалого і Сидоряка. Командир партизанського загону поглянув на них, посміхнувся і сказав, звертаючись до Тимощука:

— Слово честі, добре вигадано, товаришу лейтенант! А я то хотів ;отак ло-варварськи, раз-раз і-— і спалити літаки!... Ви !либонь погляньте, які справжні фріци! ’

Дійсно, Чалого і Сидоря/ка1 трудно було пізнати. Переодягнеш в її мецьіке об,мундируваніня, »вош цілком ЗМІНИЛИ оВ-й вигляд. Це були високі, ''МІцні, підтягнені1 гітлерівці, що козиряли начальству за всіма правилами фашистського муштрування.

Лейтенант Тимощук уважно і причСнлиеіо обдивишся обох з голови до ніг. Мабуть, він був задоволений, бо схвально кивнув; головою і сказав: \\

— Реш\\а теж готова?

-— Все зроблено за вашим накйом, товаришу лейтенант.

— Перевірте обмундирування всіх інших. До гудзика, до точки, ясно?

— Єсть! .

— І зразу ж таки займіть^пости. І... — голос; Тимощука залунав суворіше, твердіше: — майте-на увазі, справа серйозна, товариші: Один найменший недогляд, малесенька необережність, і все зірветься. Зрозуміло? * !

— Єсть, товаришу лейтенанте!

Фашистські літаки повертались на аеродром перед вечеріом. Вони описували коло над лісом і тихо, з виключеними моторами* сідали на сніжну галявину, орієнтуючись, як і завжди, на викладені посадочні знаки. Льотчики у важких комбінезонах вилізали з літаків, ішли, втомлено похитуючись убік, до землянок. Механіки іі ічергоївіі техніки відводили літаки за дерева, звільняючи місце для посадки дальших. ,

Все було, як вчора* і позавчора. Все, крім одітого: І

На півдорозі до землянок, за деревами, пілотів зустрічали на^ ставлені їм у груди дула пістолетів і автоматів. Пілоти, пригод ло/мшені несподіванкою, розгублено підводили ''руки, стомленії польотом, нічого не розуміючи. Партизани в німецькому одязі об^

шукували їх, обеззброювали, відводили до землянок, Зв’язувала і залишали там разом з захопленими раніше в полон гітлерівцями — опід надійною охороною.

Інші партизани в комбінезонах німецьких техніків і механіків акуратно віідв.одили літаки під дерева іі залишали їх там, поспішаючи зустрічати дальші. Прильот і посадка літаків проходили в ^бездоганному, відмінному порядку, що цілком задовольняв навіть *вибагливе око лейтенанта Тимощука, який стояв на краю галявин ни і стежив''за ходом операції.

А коли на, аеродромі опинилися вісімнадцять літаків — ьа три менше, ніж) було записано в штабній книзі вильотів, — Тимощук задоволено посміхнувся і подався до землянки. Командир ларти^ ганського загону палко, міцно потиснув його руку:

— Надзвичайно, товаришу лейтенант! Прекрасно!

Тимощук посміхнувся краєчком губ. Він побачив, як до землянки увійшов Сидоряк.

— Завдання викопане, товаришу лейтенант, — доповів він. —5 Прийнято вісімнадцять фашистських шулік. Трьох невистачає.’ .Однак, дозвольте доповісти, полонені німецькі льотчики твердять, що три шуліки збито нашим зенітним вогнем.

— Добре, — відгукнувся лейтенант Тимощук. — Ідіть, переодягніться. ’І Чалому скажіть. За дівгодини ''ви з ним відправляєтесь в наше розташування з моїм! донесенням.

— Єсть!

Тимощук простежив, як чітко повернувся і вийшов Сидоряк; Потім сів за стіл і почав писати, півголосно читаючи написане, щоб його чув командир іпартизанського загону, який стояв біля нього:

— Прошу... негайно... командирувати.:, з пред’явниками цього.:; бійцями... ‘Сидоряком і Чалим... вісімнадцять... льотчиків... для... приставлення ... захоплених... цілком справних... .німецьких... літаків... віддати... розпорядження зенітній службі... пропустити через лінію... фронту...

Закінчивши донесення, лейтенант Тимощук відкинувся від сто-1 лу, ''втомлено випростався і, весело -посміхаючись, сказав командиру партизанського закону, що захоплено дивився на нього:

— Голов’не, товаришу командир, втаїла участь в опеоації. Так, так! Аджеж без вас все одно нічого не вийшло б, скільки б я не мудрував.. Спасибі! Завтра рада-ом полечу до своїх ,на німецькому літаку. Хм, цікаво:.. — Він на хвилинку замислився, потім закінч чив: — Є в мене друг один, зенітник, "добрий такий хлопець на прізвище Вовченко''. ,Якщо не помиляюсь, він завтра мусить чергувати на своєму спостережному пункті. Побалакаю я, чуєте, з пі-лотом, що поведе мій літак:.чи не можна, бува, скинути з літака, моєму другові, лролітаючи над його постоїм, привіт з повітря, а-фашистського літака?.. От здивується хлопець!..

Саратов, 1943